Жінка-УКРАЇНКА

Звичайно, всі свої думки і все, що наболіло, я, будучи поетесою, виписую в моїх віршах... Хочу додати до рубрики «Слово про Україну» цей вірш. З моєю старшою донькою Дженніфер я їздила на Україну в 2007 році навістити батьків в Миколаєві... У цьому вірші – мої враження про поїздку.

Візит

І по Мазепі...

В полину й стерні
Стоїть Вкраїна. Снить ордою.
І вуха повні чорної брехні
У соняшників, мов в солдатів з бою.
Стоять поля пусті, німі,
Чорніють спекою в південнім степо-морі,
Неначе це не поле -- ми самі
В циничнім горимо голодоморі.

Ще потяг тягнеться до станції в імлі,
Ще не світанок, але день завидко.
Ступаю на бурківку рідної землі –
І... гидко.
Сміття, сміття, а далі ще – сміття...
Одна столиця золотособорна,
А поза нею – хіба то життя? –
Сміття, руїни, степ і смерть – стара валторна.
Земля ця в спеці і пилюці вибуха,
Що продана ущент, ущент розбита.
Хати посивіли. Чорнобильська труха
Вже котрий рік на неврожаї жита...
Хіба це був на тридцять літ і мій притулок?!
Хіба не я зцвітала тут вишневими садами?..
Чекають всі на мене: той провулок,
Зоря... і мама, що не чує, біля брами.

Світлини батька й мами поцвіли,
Їх викорчовую з альбомів, мов раїни.
І думається: як вони жили?
Як виживали в занепащеній країні?

Вже Криворіжсталь, батько каже, продали...
Розпродали повітря, землю, воду.
І так стараються, та все ніяк,
Та все ж ніяк
Не знищать українського народу.

Два тижні минули у біготні і спеці.
Останній день. Гроза пройшла. І диво:
Обмила крильця молоденькому лелеці.
Чого ж не змила сором цей людський, чекана зливо?

Беру таксі до залізничного, бо так
Втоплюсь з валізою у Слобідській багнюці...
Таксіст розказує: «Мій друг, немов бурлак,
У Київ двічи їздив по поруці:
За шістьдесят долярів -- на Майдан
За Ющенка голосувать партійці заплатили,
А за сто двадцять -- приєднайсь до янголят
В столиці Януковичу поширить сили.
Отак і їздив двічи, аби сам
Дружину з діточками міг втримати...»
І знаю, що старий, як світ, оцей бедлам,
І незалежність – це синонім слову «грати»,
Це грецька драма, що розіграна всліпую:
Герої, чи народ, чи сам Агамемнон...
Кінець один: уб’ють і «возлікують».
А хто? За що?.. Лиш у смітті – перон.

А сива моя мама плаче, плаче:
І що ж поробиш в цім дикунському житті --
Ото ж бо й є, --
Коли в Канаду,
Ген за тридев’ять земель летить дитяче
Серденько внучки, а стискається – твоє...

(22-27 серпня 2007 р.)