Жінка-УКРАЇНКА

Я знов стрічаю ранок у поезії…

Я знов стрічаю ранок у поезії,
А день напише прозу буднів.
Ні, не жалкую про безсоння,
І дякую за творчість своїй Музі.

Переплітались вірші і рядки,
Напоєні росою і запряжені вітрами,
Сплітались в рими промені весни,
Я насолоджувалась ними до безтями.

Як намистинки розсипалися слова,
Чаруючи осонням оберегів.
Звучала мова милозвучна і жива,
Яка не знала втоми і порогів.

Я знов стрічаю ранок у поезії,
А день напише прозу буднів…

Львівський дощ

Львівський дощ нагадав мені юність.
Знов захоплююсь тим, що писав Пастернак,
І як доктор Живаго сприймаю реальність,
Образ сильний і ніжний малюю в думках.

Львівський дощ нагадав мені зрілість,
Вись колон і церков куполи.
Знову лину думками у вічність,
Осягаю красу, що не старять роки.

Львівський дощ нагадав мені юність...
Запалали у серці яскраві вогні.
Львівський дощ нагадав мені зрілість...
Розбудивши погаслі від часу думки.

Львівський дощ...

У вальсі клаптиків багряного вогню

Ввібралась осінь в платтячко князівни,
Крислатий дуб з рубіном перстень одягнув.
Сплелися всі слова, і ніжні, і чарівні,
У вальсі клаптиків багряного вогню.

Кленове листя райдужно кружляє,
І оксамитом стежка вабить, виграє.
Моя душа, як в юності співає,
Злітає в небо чисте, синє, осяйне.

Ввібралась осінь в платтячко князівни,
Калиновим намистом зацвіла.
Палають золотом поля, гаї й рівнини,
Над ставом знову причепурилась верба.

Залита сонцем жовтокоса хризантема,
Букет осінній величає гордо у саду.
Моя душа, як в юності співає,   
У вальсі клаптиків багряного вогню.

О, річко! Що тобі наснилось?

О, річко! Що тобі наснилось?
Що тісні надто береги,
Чи плесо синьооке замулилось?
Чом хвилі вже твої сумні?

А, може, то Чорнобильська свіча
П’є твої чисті води?
Від спраги похилилася верба,
Що закохалась в твою вроду.

Гірчить полин на тихім дні,
Сонати атому лежать на струнах.
Не так вже весело співають солов’ї.
То цезію і стронцію відлуння.

О, річко! Що тобі наснилось?
Лелечий шепіт? Плин води?
Чом мати-Прип’ять зажурилась?
Пересторога це чи знак біди?
  
 

Тут все моє у Погоринськім краї

Тут все моє у Погоринськім краї,
Не спинить вже ніхто мою ходу.
Гаї й ліси я серцем відігрію,
Екологічну стежку прокладу.

Я так люблю цю землю солов’їну,
Оазу зелені і тихий плин води.
Мою Погоринську, найкращу країну,
Де верби співають, танцюють гаї.

Де сиве небо лине над полями,
І срібний вітер гладить оксамит.
Тут все моє у Погоринськім краї.
Тут колоситься жито. Тут мій світ.

Тут джерело бурлить на щастя,
Ромашки ранок упліта в шовки.
До нього йду, як до причастя,
Нектаром ваблять скошені луги.

Я жінка, я травинка, я роса

Я жінка, я травинка, я роса,
Я павутинка бабиного літа.
В душі моїй іще бурлить весна,
Хоч стежка вже багряним листом вкрита.

Прошу, щоб забарились осінь і зима,
І не шпурляв додолу листя вітер.
Хай сонця промінь пелюсточки напува,
Щоби в саду буяли пишно квіти.

Я жінка, я травинка, я роса,
Зігріта сонцем і дощами вмита.
Я жінка, я травинка, я роса,
Я павутинка бабиного літа.

Великдень

Земля купається у сонячнім промінні,
І дзвони засріблілись за селом.
Йдемо ми дружно до матусі на гостини,
Щоби зігріти серце, що наповнене добром.
Матуся одягне мережану сорочку,
Ласкаво пригорне, звільнившись від турбот.
Засяють зоряно її красиві очі,
Мов куполи церковних позолот.
Великдень всіх нас знову об’єднає,
І душі зцілить, піднесе аж до небес.
У серці вогник щастя запалає.
Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

 
Чумацьким шляхом із життєвим багажем

Чумацьким шляхом із життєвим багажем
Прямую я до нового вокзалу.
Хоч біль у грудях дошкуля, пече,
Та я надію й віру не втрачаю.

Я буду бачить зорі у калюжах,
Колючі терни у троянди одягну.
Зі словом я пройдуся по просторах,
Думками оживу в вишневому саду.

І хай багаж тяжкий, і шлях нелегкий,
Зате який солодкий присмак бережу!
Як вишиванку, що мережила матуся,
Найкращі спогади у скриньку покладу.

Чумацьким шляхом із життєвим багажем
Прямую я до нового вокзалу…

Весна

Весна для мене пахне цвітом липи і бузку,
Вона мрійлива і наповнена цілющою росою.
Несе весна палку любов і оксамитову красу,
Що зігрівають душу навіть в затяжну грозу.

Іду стежиною,  любуюсь яблуневим цвітом,
І знову почуваюся, мов в батьківськім саду.
Скрізь пахне медом і дитинства літом,
А квіти в клумбі розкошують, як в раю.

Весна для мене – ніби материнська пісня,
Яка у серці залишилася на все життя.
І хочеться сміятись, мріяти й радіти,
Вплітати  ніжні першоцвіти у канву буття.

 

Дощами вмита райдуга проснулась

Дощами вмита райдуга проснулась,
Чарівна, мила, ніжна, як весна.
У сукню вишиту вона вдягнулась,
Стоїть, мов наречена, на краю села.

На сонці виграють, аж сяє візерунок,
Червоні, сині, білі барви, золоті…
Який чудовий літній ранок!
І жити хочеться, як у юнацькі дні.

Дощами вмита райдуга проснулась,
Зігріта променями квітка зацвіла.
Красою сонячного літа я любуюсь,
І пісня щира в серці ожива.

Я зігрію цей світ пелюстками добра

Я зігрію цей світ пелюстками добра,
Він і біль мій, й моя нагорода.
В моїм серці весна, квітує вона,
І розмай теплих слів затуляє незгоди.

І дарма, що зима, дошкуляють вітри...
Будьмо сильні, підвладні лиш долі.
Хай сіяють в душі усіх барв кольори,
І розтопить добро захололі окови.

Я зігрію цей світ пелюстками добра,
Обніму всіх людей, простягну сонця-руки,
Щоб у кожному з нас заквітчалась весна,
У серцях озивались найкращі мелодії звуки.

Хай співає душа, ніжно струни бринять,
Кружляють у вальсі вродливі сніжинки.
Мерехтливо-вогняно чарують, горять
У очах всіх людей загадкові іскринки.