Жінка-УКРАЇНКА

Баба Пестина

«За лугом, що розкинувся від повноводної Горині аж до села, у затишному куточку Калинівка, живе баба Пестина. Кожен день вона розпочинає з молитви до Почаївської Божої Матері. Просить здоров’я, щастя, долі для своїх дітей, онуків, правнуків і навіть праправнуків. А їх у Пестини Іванівни немало. Бо виховали вони з дідом Тимофієм трьох синів і дві доньки. Потім родове дерево зарясніло новими гілочками. Бабуся не лише тішилася кожному пагінцеві свого роду, а й колисала всіх. Коли ж уся велика родина збиралася в її оселі, то серце палало радістю і втіхою».

Марина написала ці рядки, присвячуючи їх до дня народження своєї бабусі, пригадала її чистий погляд, схожий на серпневе небо, мозолясті руки, що пахнуть стиглими антонівками й медовими грушами  і… відчула як щемить її серце. Так буває тоді, коли втрачаєш дорогу людину.

Уночі не могла заснути. Перебирала в пам’яті щасливі миттєвості, проведені на обійсті, обрамленому плакучими вербами й наповненому нектаром саду, вкритого, ніби фатою, білосніжними пелюстками. А ранесенько вбралася і попрямувала до затишного куточка з милозвучною назвою Калинівка.

Не встигла… Бабуся залишила цей світ. Вона пішла тихо, не завдаючи клопоту рідним. Так помирають лише праведники.

У день похорон не було ні краплинки дощу. Сонячні промені обіймали дерева, просочувались через шибки вікон в оселю й нагадували тепло дитинства, зігрітого серцем берегині славного роду. І знову полилися спогади…

Пригадувалися дні, коли Марина разом із своїми сестрами босоніж мчали вулицею, аби провідати завжди лагідну, усміхнену бабу Пестину, те, як любили послухати її мудрі поради, полазити на горищі, де зберігалися рідкісні на той час книжки  й альбоми, поміж яких була й Біблія. Згадувалось, як бабуся збирала кошик у день Спаса й відправляла онуків до церкви, щоб посвятили червонощокі пахучі яблука. До цього празника вона не споживала цих плодів, хоча яблуні в саду родили так рясно, що аж гілки на деревах вгиналися.

Пригадувалися й хустки з вишитими берегами… Такі обереги внуки щороку дарувала бабусі в день 8 Березня, мовляв, це найкраще свято. Баба Пестина не перечила, щоб не образити їх, але якось делікатно починала розмову про релігійні празники: Великдень, коли людей скликають під позолочені куполи величні дзвони, а в кожної господині на столі, сяє, мовби сонце, паска, Коляди, коли линуть піснеспіви, в яких прославляється Господь і звучать побажання щастя й добра всій родині, Трійцю, коли пахне лепехою і всіляке зілля  цілюще.

Це тепер всі розуміють сказане, а тоді, в радянські часи, малі й неграмотні діти слухали такі оповідки, мов казочки. І все ж від їхніх допитливих оченят, що всотували сказане, бриніла усмішка на лиці праведниці. А потім бабуся пригощала онуків квашеними антонівками, квітковим медом. Ще й з собою давала гостинці.

Коли попідростали, уступили до вишів, то, приїжджаючи в село, неодмінно, хоч на хвильку, всі приходили до дорогенької Пестини Іванівни. Так було й тоді, коли створили власні сім’ї. Ні, не за подарунками йшли, а тому, що цього прагнула душа.

***

В’ється стежина, устелена зеленим моріжком. Давно не ступають по ній, прямуючи до обійстя баби Пестини, люди. Та й обійстя вже не те. Немає пишного саду з малинівками й берами, криниці, що дихала прохолодою в спеку, верби, що розпустила пишні коси. Немає й баби Пестини. І все ж, кожного разу, проходячи Калинівкою, Марина зупиняється там, де жила її дорогенька, рідна й мудра бабуся. І точно знає, якщо зустрінеться з нею, хоча б у думках, то день обов’язково буде сонячним і щасливим.

 

Зустріч через роки

Вони були схожі, як дві краплі води: мати й донька. Не можна було сказати хто з них старший, а хто молодший. Адже мати завжди жила в своє задоволення, а дочка з малих літ виховувалася в інтернаті, сама пробивала дорогу в життя. Літа не позначилися на обличчі жінки, яка не те, що не знала, що має онучку, а й ніколи не опікувалася своїми дітьми. А от у доньчиних очах бринів сум.

Орися довго шукала адресу тієї, що її народила. Лягала й прокидалася з думкою, що  зустрінеться з мамою. Особливо тоді, коли її віддали в інтернат.

Маленьке дитинча ховало свої волошкові очі від допитливих однолітків, які тішилися тим, що до них у неділю приїжджали мати або батько. До Орисі ж за всі роки навчання в інтернаті не завітав ніхто.  Аби не так боляче було про це думати дівчинка читала книжки, брала участь у всіх кружках, які діяли при спецшколі. Особливо любила співати. Коли вона заводила якусь пісню, то її голос дзвенів, мовби кришталева вода. Так і хотілося скупатися у тому чистому водограї, що лився з вуст дівчинки.

Талант Орисі підмітили вихователі. А відтак жодне свято не відбувалося без її участі.

Було багато компліментів, слів вдячності і… сліз. Бо ввечері маленька артистка замикалася в собі й думала: «От якби моя мати почула, як я співаю! Якби вона знала, що я тут! Вона забрала б мене до себе. І я кожного вечора співала б тільки для неї».

Але мати не приїжджала. Надія хоч колись її побачити топилася в темних ночах, які змінювали сірі будні. Бо що було доброго у днях, проведених в інтернаті? Орися ніби й була серед таких же хлопчиків і дівчаток, як вона, але відчувала себе одинокою. Ні з ким поділитися думками, нікому пожалітися, ні до кого притулитися…

Особливо боляче ставало тоді, коли пліткували, що мама Орисі знову знайшла нового коханця. Що їй немає діла до своєї доньки.

Роки минали. Ось і випускний вечір. Грає музика, подвір’я інтернату наповнене якимись особливими відчуттями. Адже попереду – доросле життя. Яким воно буде не знали ні випускники, ні їхні наставники.

«Що далі? Куди піти? Що робити?», - запитувала сама себе вродлива юнка, що стояла біля плакучої верби, з якою ділилася у тяжкі хвилини своїми почуттями. Це дерево було таким же тендітним, як і душа Орисі, й знало всі її тайни.

Під звуки маршу випускникам вручали свідоцтва про закінчення спецшколи. І тут несподіванка. Орисю запросив на сцену декан культосвітнього вишу. Він попросив її заспівати улюблену пісню.

Всі думали, що це буде пісня про випускний бал. Але помилялися. У тій пісні трепетно звучала любов до неньки, злилися воєдино думки-мрії про зустріч із нею. 

На очах вихователів з’явилися сльози. Вони ж бо, як ніхто, знали хто така мати Орисі та як дівчинка опинилася в інтернаті.

Після щирих оплесків представник вишу підійшов до артистки спецшколи, подякував їй за пісню, і запросив до свого навчального закладу.

Орися не повірила тому, що почула. І лише згодом, коли улюблена вчителька співів почала розповідати, як непросто було вибити путівку в життя своїй вихованці, почала усвідомлювати сказане.

- Я виправдаю вашу довіру, - промовила, уклонившись чужій жінці, яка замінила їй і матір, і батька.

Орися говорила про любов до мистецтва, пісні, а сама думала про інше. Думала про те, що вивчиться, знайде роботу й розпочне пошуки матусі, того світлого образу, який тримала в найпотаємнішому куточку свого серця.

У виші Орися була однією з найактивніших учасниць художньої самодіяльності, тож одразу в неї з’явилося багато друзів, тих, хто поєднаний отою невидимою ниточкою творчості, що будить натхнення, примушує жити, радіти кожному дню.

У коловерті святковості студентка й не помітила, що прийшла пора прощання з близькими за духом людьми. Але вона вже не почувалася такою одинокою, як на випускному балі в інтернаті, адже мала багато друзів і пропозицію, закоханого в неї Віталія, вийти заміж.

Так і зробила. Через кілька місяців замість випускної сукні вдягнула весільну. А через півтора року в Орисі народилася донечка. Орися відчула радість материнства і була щасливою.

Якось, переглядаючи пошту в Інтернеті, натрапила на адресу, яку шукала понад двадцять років.

«Невже це моя мама? Невже вона? - запитувала сама себе, вдивляючись у риси обличчя неньки. – Як вона могла мене покинути? Я ж її копія».

Увечері про все розповіла чоловікові, а наступного дня вирушила в дорогу. За добу, що потратила на те, аби дістатись до оселі матері, прожила цілу вічність. Та  коли зустрілася з нею, зрозуміла, що все це марно. Бо окрім схожості рис обличчя у них нічого спільного не було.

***

Ліхтарі відбивалися у вікні кімнати, де за одним столом сиділи дві різні людини. Мати, яка за двадцять років не провідала жодного разу свою доньку, і її «копія», яка все своє свідоме життя носила в серці вимріяний образ. Між ними була невидима стіна. І навіть найсильніша любов не могла подолати той бар’єр, який створила жінка, що дбала лише про себе, віддавши до інтернату аж троє своїх дітей.

 

Діма знайшов маму, Люба знайшла сина

Вітер безжалісно зривав із дерев листя і шпурляв їх додолу. Ставало холодно… А за Дмитриком так ніхто і не приходив. Хлопчик ріс у пологовому відділенні райлікарні. Зовсім крихітний малюк шукав оченятами своїх рідних. Та його відвідували лише люди в білих халатах.

Хтозна скільки часу довелося б провести темношкірому малюкові серед лікарів і медсестер, якби не Любов Степанівна.

Дітей у Люби не було, а вона так хотіла, щоб в її оселі лунав чарівний, такий милий і неповторний дитячий сміх. Тому дізнавшись, що Дмитрика досі не забрали з пологового відділення, зачастила в лікарню.

Спершу сідала біля ліжечка малюка й милувалася його вродою. А він солодко спав і навіть не здогадувався, що це перше побачення з мамою. Згодом почав посміхатися, простягав до вже знайомої жінки маленькі рученята і щось по-своєму лепетав.

Люба не могла натішитись отою першою розмовою. Вона відчувала, що то її, Богом дана дитина. Після побачення, мов на крилах, летіла додому. А другого дня, щойно зійде сонце, знову бігла в лікарню, аби переконатися, що Дімка ще в пологовому відділенні, що він чекає на неї.

Жінка вже не уявляла свого життя без чорношкірого малюка, вона все сильніше й сильніше прив’язувалася до нього. А коли нарешті почула, що може його усиновити, то засяяла, як вранішня зірка. Тоді, мабуть, уперше відчула себе найщасливішою в світі.

Роки щастя мчали, як бистроногі коні. Уже всі звикли до того, що вулицями невеличкого селища щодня чимчикує в школу чорношкірий хлопчик. Веселий, товариський, він завжди був у центрі уваги. Однолітки вважали Дімку чемпіоном, бо ж не всі так грають у футбол, як він. А ще Любиному синочкові до вподоби точні науки.

- Виросте мій Дімка, - каже Любов Степанівна, - буде адвокатом. Бо він добрий і щирий. Всіх захищає. Поділиться останнім. Хвилюється, коли має сказати щось важливе…

Але чомусь після останніх слів у жінки зволожились очі. Трохи заспокоївшись, Люба почала розповідь:

«Напередодні Нового року ми з сином вирішили придбати собі подарунок. Під ногами рипів сніг, у повітрі кружляли сніжинки, а ми на санках удвох, сміючись, везли великий телевізор. Раділи обоє, бо ж біля екрана зможемо більше часу проводити разом. І раптом Дімка зупинився. Подивився пильно мені в очі й запитав:

- Мамо, ти сварити мене не будеш?

- За що, мій синку? Ти ж у мене такий славний. За що тебе сварити? - відповіла я йому.

- А це правда, - промовив, - що ти мене взяла в дитячому будинку? Це правда, що ти не моя мама?..

Слова плуталися. Дмитрикові було дуже страшно. І він ледь не плакав. Я ж, зворушена почутим, не знала, що відповісти. Давно усвідомлювала, що рано чи пізно доведеться про все розповісти, але не зараз, колись, як підросте. Опанувавши себе, запитала:

- Хто тобі таке сказав?

- Ще 1 вересня, коли я йшов зі школи, якісь дві тьоті перепинили мене біля магазину… Півроку я боявся тобі в цьому зізнатися, а сьогодні… Скажи мені!.. Скажи!..

- Синку, це правда, - міцно пригорнувши своє янголятко, ледь вимовила слова, які довго ховала в своєму серці. – Але взяла я тебе не в дитячому будинку, а в пологовому відділенні, там, де ти народився. Ти мій синочок. І я тебе дуже, дуже люблю».

Тоді, в Новорічну ніч, Люба довго не могла заснути. Все думала: «Для чого було перепиняти дитину на вулиці й говорити таке. І що це за дві тьоті?».

Вранці встала, підійшла до сина, побажала доброго дня і наказала:

- Ніколи не підходь до чужих людей. Не сідай у машину, коли хтось покличе. А як будуть звати, біжи мерщій додому.

«Може хтось його хоче викрасти? І що тоді?.. - крутилося в голові. – Я ж без нього не зможу прожити жодного дня. Бо це моя найрідніша дитина, моя мрія, моє життя».

Часто знову й знову Люба поверталася до тієї теми. Та все було гаразд. Дімка підростав, мужнішав і ставав усе вродливішим і розумнішим.

- Слухняний, веселий, добрий хлопчик, - казали люди. - Уже й помічник он який! Допомагає мамі господарювати. Прибирає в хаті. І на город не цурається йти, щоб прополоти грядку, зібрати урожай.

Та біда підкралася з іншого боку. Людмила Степанівна, працюючи на маслосирзаводі, отримала виробничу травму. Відтак - два тижні в реанімації… Три місяці на лікарняному ліжку.

З Дімкою увесь час була Любина мама. А потім бабуся раптово померла.

Здоров’я в Люби ще більше похитнулося. А працювати треба. Та гляне вона на свого синочка й забуває про всі негаразди. Доля подарувала їй найбільше щастя. Вона не одна. Поряд її Дмитрик. Він уже не тільки помічник, а й порадник. Радість і надія.

***

Скоро Новий рік. У кожної людини цей день асоціюється з якоюсь подією. Для Дімки – з тим, що він знайшов маму. А для Люби – з тим, що вона знайшла сина.

 

Любов моя красива і жадана

Вона надто швидко увійшла в його світ. Здавалося, що ніколи й ні за яких обставин вони не розлучаться. Але… Вона загинула. Загинула в автокатастрофі, того дня, коли разом зі своїм нареченим їхала до його батьків на гостину.

«Чому так сталося? – досі задає собі запитання чоловік із посрібленим волоссям. - Адже мали вирушити зі столиці на годину пізніше. Чому обрали саме цей автобус? Чому я попросив шофера, аби Сніжана присіла поруч із ним? Краще б я був на її місці. А вона залишилася живою».

Анатолій прокинувся в лікарняній палаті.

- Де моя Сніжана? – запитав.

- Із нею все гаразд, - почув у відповідь, і знову втратив свідомість.

Це було наступного дня після автокатастрофи, в якій важковагова машина зіштовхнулася з автобусом неподалік Києва. Анатолій ще тоді не знав, що Сніжана не вижила. Не знав, що вона померла на місці пригоди. У вівторок, коли розплющив очі, її проводжали в останню дорогу.

Попрощатися з невісткою приїхали і батьки Анатолія.

- Ви для чого прийшли? – кричала заплакана мати. – Це через вас, вашого сина, загинула моя донечка…

Більше свати не розмовляли. Хоча і Анатолієві батьки, і батьки Сніжани однаково переживали трагедію. Бо діти їхні були разом щасливими. А коли щасливі діти, то щасливі й батьки.

Після похорон у серцях усіх поселився смуток. Адже Сніжані було лише 22. Вона була неймовірно красивою, привітною і розумною. З Анатолієм познайомилася у столичному виші, де обоє навчалися. Там вони вперше зустрілися поглядами. Там загорілася іскра їхнього кохання. Там і досі студенти й викладачі не можуть отямитися від трагедії, яка розлучила двох людей, які були народжені один для одного. Вони були єдиним цілим, а їхні почуття – непідробними і щирими.

А як же боляче було матері Анатолія! Адже вона плекала надію, що скоро пролунає весільний марш, уже готувалася до врочистої події. І раптом… Сніжана у весільній сукні, її омріяна невістка, відійшла у потойбіччя. А син… Син лежить непритомний на лікарняному ліжку і навряд чи виживе.

«Як йому сказати, що Сніжани вже нема? Чи зуміє він перенести цю страшну звістку?», - запитувала сама себе й не знаходила відповіді.

Аби не видати того, що сталося, не одягала чорну хустку, а накинула благенький плащ. Хотіла вирушати в дорогу, але ноги не слухалися. Тому зробила чашку кави, всілася з горнятком біля будинку і слухала, як краплі дощу падали на дах, вистукуючи сумну мелодію. Здавлося, що це небо плаче над розтрощеним коханням.

До неї вийшов молодший син.

- Мамо! Мамочко! – вигукнув, обійнявши. – Заспокойся. Ти потрібна Анатолієві. Йому потрібна твоя підтримка. Він не зможе підійнятися, якщо побачить твої заплакані очі.

- Добре, - промовила. – Я буду кріпитися.

А сама замріяно дивилася у голубінь вересневого неба, де оселилася душа Сніжани, і ніби розмовляла з нею. Просила в невістки прощення за те, в чому не була винна.

Несподівано до неї прилетіла пташечка. Сіла на гілці вишні й голосно защебетала. А потім злетіла ввись, помахала своїми тендітними крильцями, і направилась у бік лікарні.

«Щось сталося… - забилося серце матусі. – Це звістка…».

Підхопилася й швиденько попрямувала до авто. Сіла за кермо і мчалася так швидко, що навіть вітер не міг її наздогнати. Перепинила подих уже тоді, коли прочиняла двері, що вели до сина.

- Матусю! Мамо! – промовив Анатолій.
Із очей полилися сльози, вимиваючи тягучу тугу з серця.

«Так он яку звістку принесла мені Сніжана, - дякуючи, пригадала чарівну голосисту гостю, яка вранці завітала до її саду. – Якби ж то можна було повернути той день!.. Якби… Я ніколи не дозволила б сісти своїм дітям у той автобус».

Того дня мати вперше за довгі місяці чекання почула голос сина. Анатолій розповідав їй про щасливе кохання, яке спалахнуло між ним і Сніжаною. Про те, як разом ходили до університету, бродили столичними двориками, як мріяли, що ніколи не розлучатися…

 

***

П’ять... Шість... Десять... Роки спливали, подихом легкого суму перевертаючи клепсидру часу. Анатолій так і не одружився. Він і досі вірний своїй Сніжані. Кожного свята приходить до неї на кладовище з великим букетом червоних троянд.

- Скоро знову до тебе приїду, мила, – шепоче, цілуючи при прощанні образ на граніті.

А його мати у день трагедії приїжджає до матері Сніжани. І вони, як дві поранені чайки, кидаються в обійми одна одній.

 

На все життя

Широке просторе подвір’я біля церкви, мов повноводна ріка навесні, наповнювалося потічками людей, що стягувалися з різних кутків села. Незвична, довгождана і водночас радісна та страшна подія скликала всіх до гурту.

Саме в цей день на Рівненщині, в ошатному селі, що простяга­лося обабіч мальовничого квітучого гайка, освячувався символ не­залежної України - жовто-блакитний прапор.

І

Прийшли подивитися на дійство і дочки статечного госпо­даря Андрія Пилипчука, який проживав біля панського саду. Вродливі обоє, на все село кра­суні. Трояндою пишною з-поміж натовпу виділялася старша, Настуня. Довге хвилясте волосся спадало їй на плечі, а очі грайливо посміхалися і зачаровували перехожих. Оксанка ж була, мов нерозквітла чарівна троянда.

- Дивись, - поспіхом сказала Настуня, шарпнувши за рукав молодшу сестричку, - це ж він, Богдан, я знала...

А сама, вдивляючись у на­товп, не пропускала жодного поруху.

На майдані з’явився отець Всеволод. Люди притихли. Всім хотілося довіда­тися, на чий бік у цей важкий для українців час стане найшанованіша в селі особа. Було чути навіть легенький подих вітерця, який ніжною хвилею доторкнувся до символу України, що велично вигравав барвою голубого неба та золотом достиглого колосся. 

Отець піднявся на ґанок. Оки­нув оком усіх таких схожих і та­ких різних односельців. Ще раз глянув на тих, хто не бажав іти шляхом незалежної України. Порівнявся з юнаком, котрий тримав у руках жовто-блакитний прапор, і з гордістю промовив:

- Тобі, сину, вести народ до заповітної мрії! Будь мудрим, справедливим, вірним сином Ук­раїни! Ніколи її не зраджуй! Не­хай Бог допоможе тобі у святій справі!

Пророчі слова долітали до Настуні, яка спостерігала за дійством. Пройнялася незбагненним відчуттям. Засіяла радістю. Від приємних хвилювань міцно стиснула руку сестри:

- Я знала, вірила, що ми переможемо!

У душі вирувало свято. Думки, випе­реджаючи одна одну, переносили наре­чену юнака, який давно став лідером в селі, у загадкове майбутнє. Ось вони з Бог­даном удвох, серед своїх, людей, які їм дов­іряють. І все в них вдається. Мов у казці, виростають нові будівлі. То школи, лікарні, дитсадки… Ніхто вже не веде жорстокої політичної бо­ротьби. Лани колосяться житами. І якось по-новому, веселіше співають птахи.

Раптом спохватилася. Хтось гострим по­глядом, мов кинджалом, пронизав усе її тіло.

Боязко оглянулася і побачила незнай­омця. Чорнявий, самовпевнений, юнак сто­яв у юрбі чужих хлопців і наганяв якийсь незрозумілий страх.

Вмить усе змінилося. Лице дівчини зблідло. З вуст зникла чарівна посмішка. Щось шепнула Оксанці. І вони, задиха­ючись від хвилювання, час від часу нерво­во поглядаючи на кущі глоду, терену й ліщи­ни, що поросли обабіч дороги, побігли...

-  Що трапилося? - запитувала Оксана, яка наполохано озиралася на всі боки і не могла наздогнати переля­кану сестру.

- Там, на майдані, один чужак, той, що ненавидить Богдана, той, що не бажає боротися за незалежність України, так дивився на мене...

Зупинилася. Долонею вхопилася за плече сестри і промовила:

- Дивись, он там, за деревами, хтось стежить за нами!

Як не приглядалася Оксана, але так нікого й не побачила. Здавалося, що то вітер гойдає гіллячки, а потому шелестить ли­стя, порушуючи незайману тишу.

Коли раптом справді щось зашуміло, затріщало...

Налякані дівчата, трохи перепочивши, знову побігли і не­вдовзі були на своєму обійсті.

«Це він, той чужинець, спостерігав за мною. Він незабаром розпочне бороть­бу», - крутилося в голові Настуні, коли вона лягла спочивати. Думки знову і знову повертали до того неприємного погляду...

Лише через кілька днів, після приходу Богдана, її нареченого, того, кому довіри­ли святу справу, страх розвіявся.

-  Яка ти боягузка! - сказав. - Це ж Ми­хайло. Проживає у сусідньому селі. Був лейтенантом в армії, а тепер навчає юнаків військової справи. Не раз приходив до нас. Мені здається, він патріот України.

- Я його боюся, - промовила дівчина, боюся... - Це чужий, ти помиляєшся!

Аби заспокоїти свою обраницю Богдан ніжно обійняв її за плечі, а щоб переконати її в тому, що він нікого не боїться, показав зброю, яку йому пода­рували в день освячення жовто-блакитно­го прапора.

-  Не бійся, Настуню! – промовив. - Повір, я ніколи нікому не дозволю тебе образити, нікому не вдасться залякати нас.

Тепла лагідна розмова поступово витіс­няла неприємні спогади. Дівчина знову ста­ла веселою, життєрадісною. Грайливо по­сміхалися оченята, віддзеркалюючи го­лубінь чистих поліських озер. Пасмами спадало на струнку постать біляве шовковис­те волосся. І Богдана все дужче і дужче при­ваблювала ця незбагненна дівоча краса.

IІ

Дочки Андрія Пилипчука входили до однієї з організацій, яка ставила за мету здобуття незалежної держави. А ватаж­ком їхнім був той самий Богдан або, як говорили в селі, сміливий, відважний «Гамалія». Очолював він і провідну ланку в надрайонному проводі ОУН. Провадив небезпечне життя.

Одного вечора, коли Настуня приміря­ла найкращу сукню для вечірньої прогу­лянки, Богдан підійшов до батька і повідав:

- Маю достовірні дані, що Служба безпе­ки бандерівців збирається ще до приходу Червоної Армії в село розправитись з непев­ними елементами, а точніше, з військовопо­лоненими українцями, які перебувають у нас.

-  Як це «розправитись»? - високо піднявши брови, з різкою інтонацією в го­лосі перепитав чоловік.

-  Гадаю, їм приготували якісь випро­бування. А відтак...

Настуня прочинила двері й побачила, як побагровіло обличчя у батька, загорі­лись очі, а права рука стислася у здоро­венний кулак селянина:

- Що, вже наші хочуть іти шляхом геста­по чи НКВС? Військовополонені вже два роки живуть у нашому селі і ще нікому нічого поганого не зробили. За що їх хочуть повби­вати чи подушити? Бо й таку моду завели «пат­ріоти». Хто дав таку вказівку? Це ж тільки во­роги України можуть до такого закликати.

Говорив швидко, голосно, аж задихав­ся від обурення і гніву. Злива лайливих слів вирвалася з вуст спокійного вдачею, доброзичливого чоловіка і враз проник­ла у свідомість «Гамалії».

Був приголомшений. Навіть на якусь мить замовчав. А потім зібрався думками й гордовито сказав:

- Дядьку Андрію, запевняю, що зроблю все, аби врятувати цих людей. Через дос­тупний мені надсекретний зв’язок надішлю грипс із запитом до крайового проводу ОУН. Нехай пояснять, хто дав вказівку розправи­тись з військовополоненими. Адже вбива­ти людей без слідства і суду - злочин.

Коли дещо вгамувалися пристрасті й розмова стала більш спокійною, мати з донею пішли на кухню, щоб здивувати чоловіків смачними ситними стравами. У кімнату проникали пахощі вміло при­готовлених наїдків, запрошували на вече­рю чоловіків медові напої…

Смеркало. Богдан подякував Пилипчукам за гостинність і почав збиратися додому.

- Доню, - гукнула мати Настуню, - іди прове­ди гостя. Тільки довго не затримуйся.

Раді, що лишилися удвох, навіть незчулися, як забрели у гайок. Білосніжні конвалії й ніжні фіалки вабили своїм нектаром і кликали на галявину, де, розкинувши свої широкі віти, красувався величчю старий кремезний дуб.

Настуня в той день була особливою. Говірка, весела. Богдан радів за свою наречену. Здавалося, що це най­краща мить в їхньому житті.

Аж раптом якийсь дикий крик порушив гармонію їхнього щастя. Богдан кинувся вперед. Вихопив револьвер. Озирнувся навкруги. Ще хвилина — і пролунає постріл...

Настуня заплакала. «А що, коли куля влучить у Богдана? Що тоді...», - подумала.

Причаївшись під дубом, від переляку затулила обличчя руками.

- Що то було? - запитала, коли Богдан повернувся назад.

- То боягуз якийсь. Заспокойся, нема чого хвилюватися. Все обійшлося. Ідемо додому. Тільки мамі нічого не розповідай. Я дізнаюся, хто це був.

- Це він, він...

- Хто? - перепитав Богдан.

- Той хлопець із сусіднього села.

- Настуню, не говори так. Він наш, не раз перевірений товариш.

- Не вір йому, не вір!

ІІІ

Довго Настуня в ту ніч не могла засну­ти. Але, як сказала вранці мати, уві сні навіть посміхалася. Напевно, щось гарне наснилося.

Ні Настуня, ні її батьки не знали, що тра­пилося в ту ніч з Богданом, коли він, попро­щавшись з дівчиною, повернув на встелену моріжком стежку, що вела додому.

Зовсім близько від рідної хати, де старень­ка матуся ждала свого сина, раз у раз поглядаючи у шиб­ку сільського віконечка, пролунав постріл. Куля засвистіла і влучила Богданові у спину. Запаморочилася голова. Впав. Інстин­ктивно прикрив рукою пекучу рану. Кров хлинула, побігла цівкою між пальцями, скрапую­чи на росяну траву. Проте поранення виявилося незнач­ним. Юнак, опершись на лікоть, помаленьку піднявся і пошкутильгав до свого обійстя.

- Що з тобою, сину? Хто стріляв? - за­питувала мати, знімаючи з хлопця закри­вавлену сорочку.

- Не знаю, - відповів Богдан і стомлено впав на ліжко.

…Настуня довідалася про поранення на другий день. Прийшла й ще одна звістка. Бог­дана викликали в Службу безпеки. Говори­ли, ніби отримали відповідь на його запит. Пішов... І більше ніколи не повернувся.

ІV

Розумна, здібна дочка Андрія довго не могла прийти до тями. Щоб легше було перенести смерть Богдана, Пилипчуки послали доньку на навчання в Рівненсь­кий педінститут.

Якось у святковий день, гостюючи у мами, Настуня пішла в гайок. Сюди не раз вела її якась владна сила.

Скрізь квіти, квіти, квіти... Не зривала їх, вдихала лише аромат.

Присіла, міцно обійнявши велетня дуба, який знав всі її тайни. З очей зака­пали сльози.

«Як мало щастя!» - промовила майже вголос.

І знову, як при останній зустрічі, почувся крик. Прямо на галявину ввірвався легко­вий автомобіль. Відчинилися дверцята. Вийшов чоловік у військовій формі.

Скам’яніла. Попереду, переможно по­сміхаючись, стояв той самий незнайо­мець. Він підходив все ближче і ближче, наступаючи здоровенними чобітьми на ніжні пелюсточки квітів.

- Що з тобою? Не бійся, я друг твого Богдана. Хіба він не розповідав про мене? - ховаючи погляд, знахабніло промовив. - Тепер служу в органах. Зрадили нас наші вожді. А твій Богдан живий. Пішов у Кар­пати, як і сотні воїнів УПА. Там бої були. Багато поклало голови. Та «Гамалія» не такий... Жи­вий, здоровий. За кордон подався. Високі чини й дотепер цікавляться його особою. Якби загинув, то органи знали б. Допитували й мене, але я нічого не розповів. Не сказав, що його наречена в інституті навчається. Ми з Богданом побратими, та й ти у нас...

«Може, й справді живий?» - билася дум­ка. Погляд став чистим, прозорим, мов сер­пневе небо. Знову поринула у спогади...

Непрошений гість не чекав такого від Настуні. Від злоби шарпнув її за рукав.

- Не бійся, - промовив, - я тебе вбива­ти не буду.

Але, професійно вихопивши револьвер, по­чав стріляти. Куля за кулею впивалися у кору могутнього дуба, окреслюючи силу­ет дівчини на дереві.

Коли пролунав останній постріл, військовий підійшов і сказав:

- Це дерево – пам’ятник твоїм зустрічам. Вставай. Поїдемо до мами. Вона ж тепер одна, а постріли стільки шуму на­робили… У мене є гарні гостинці, тож заодно і подію відмітимо.

На другий день Михайло відвіз Настуню в Рівне. По дорозі зізнався, що палко її кохає. Але робив все чемно, коректно. Не домагався її, не говорив про одруження.

Слухала його і мовчала...

* * *

Простора лікарняна палата. Мету­шаться люди в білих халатах. Бліда, вис­нажена жінка завершує свій життєвий шлях. Пригадує юність, Богдана, всі про­житі роки з тим, кого так боялася до ос­танньої миті, маму, тата, доньку у весільній сукні... І — знову Богдана.

Раптом ниточка обірвалася. Серце зробило останній відлік.

- Морфію, морфію! - закричала мед­сестра. Підбігла до ліжка, схопила за руку не­молоду, але ще таку вродливу жінку, і зро­зуміла, що її життєва свічка догоріла.

- Прощавай, Богдане! - вирвалося з її грудей, і душа відірвалася від тіла.

Невдовзі прийшов Михайло. Плакав, говорив, що й він не хоче жити.

І справді, через два тижні Михайло по­мер. Похоронили його поряд з дружиною.

Понині стоять дві могилки. А біля них тягнеться вгору красень-дуб. Молодий, силь­ний, як той юнак, котрому в 1942 році, на Юріїв день, довірили жовто-блакитний прапор.

 

Грайте, музики!

Навесні і влітку, коли дерева вдягалися в своє оксамитове вбрання, радісним щебетанням перекликалися птахи, в Гощанському парку грав духовий оркестр. Срібними звуками озивалися старовинні вальси, польки і кадрилі. А в святкові дні гучною луною розливалися урочисті марші. То були квітучі часи Олександра Блонського. Веселий, підтягнутий, зі щасливою посмішкою, він крокував стежиною, що стрімко вказувала шлях до польського маєтку.

У 1930-ті роки Олександра Омеляновича і його дружину знали майже всі гощанці. Бувало, Олександра Яківна йде селищем, а люди перешіптуються: пані Блонська пішла, пані Блонська пішла…

Вишукана жінка, мов княгиня, неквапливо і гордо наближалася до місця, де стояв оркестр. Серце її палало радістю, коли чула мелодійні звуки, що розливалися по всій околиці. Особливо чекала вона Великодня. Адже саме в цей день навстіж розчинялися ворота, і вхід у парк був дозволений усім, навіть найбіднішим людям. Вони й собі чепурилися, аби як поважні пані й панове пройтися квітучими алеями, помилуватися рідкісними деревами та казковим краєвидом, а потім під нотки величного професійного оркестру, з бадьорим настроєм ступити на поріг храму.

Так було щороку. Здавалося, ніщо не зможе порушити звичного ритму життя. І раптом… війна.

Страшна звістка про початок Великої Вітчизняної війни залетіла й в оселю Блонських. Діти Олександра Омеляновича ще були зовсім маленькі. Найстаршому Павлу виповнилося лише дев’ять років.

Над Гощею гриміли бомби. Люди не знали що роботи. Спершу вони ховалися в землянках, льохах, а потім почали втікати в Дуліби, Майків, Симонів. Втікали і Блонські…

Від недоїдання в сім’ю підкралася страшна хвороба – черевний тиф. Вона весь час прогресувала. Аби хоч якось підтримати сім’ю Олександр Омелянович, не зважаючи на те, що над головою свистіли кулі, вимушений був добиратися з села до райцентру, аби принести звідти хоч якісь продукти харчування.

Та й це було ще не все. Невдовзі Блонські залишилася без свого годувальника. Олександр Омелянович вирушив на фронт. Коли він виходив із хати, його родина була прикована до ліжка. У дружини навіть мову відібрало. Тому проводжала вона в дорогу чоловіка лише стомленим поглядом.

На війну недавно шановний, талановитий музикант пішов без окрайця хліба. Діти плакали, і від цього щеміло його серце.

Ступивши на ганок він, наче востаннє, оглянув обійстя. А потім повернув назад. Відчинив двері, підійшов до своїх синів і доньки, й голосом, який здригався від чоловічої сльози, промовив:

- Чи я вас ще побачу? Чи я вас ще застану?

Віяло смертю. Фельдшерка Капустінська, яка навідувала Блонських, нишком казала дітям:

- Не давайте матері хліба. Вона все одно помре.

А мати просила їсти. Діти були дружніми, добрими, такими, як навчив їх батько. Тому крадькома, коли виходила з хати рятівниця, відламували по крихті від свого мізерного черствого кусочка паляниці й несли матусі.

Виручила акуратність, працьовитість. Через силу малі Блонські пробували щось робити. Йшли до криниці, щоб зачерпнути цілющої води.

…Хвороба потроху почала відступати. Помаленьку пересуваючись по хаті, всі заново вчилися ходити. Видужувала й мати. В оселі знову зазвучали звуки баритона, баса, корнета. То Павло, Іван та Гришка бавилися батьковими музичними інструментами.

Олександр Омелянович у той час був на передовій, воював у Прибалтиці. Коли радянські війська йшли в наступ, сурмив урочистий марш. Корнет усю війну був його вірним другом. Їм він давав відбій, ним сповіщав про тривогу.

Додому летіли трикутники, конверти воєнної пори. Спершу тривожні, бо переповнені переживаннями, чи всі живі, здорові. А пізніше – уже веселіші, бадьоріші.

Блонська писала чоловікові в той же день, коли отримувала листи. Розповідала про буття, дітей, сусідів. Про мистецькі здібності синів, їхнє прагнення оволодіти грою на батькових музичних інструментах.

Писала і про парк, який почали вирубувати, не шкодуючи навіть рідкісних дерев, бо не було чим опалювати хати. Про те, що залишилися незруйнованими панський маєток, місцевий храм. Що й досі серед розрухи сяють церковні куполи, а величні колони нагадують про щасливу пору, коли на порозі садиби Валевських грав духовий оркестр, зачаровуючи срібними звуками все суще довкола.

І ось настав День Перемоги. Перші фронтовики поверталися на рідну землю, а Блонського все не було. Марійка з братиками щодня раненько вставали, бігли до криниці і дивилися на дорогу. Виглядали вони свого татуся-солдата до пізньої ночі. Олександра Яківна молилася перед іконою Божої Матері, просила Господа, аби повернувся її чоловік.

Цілий тиждень діти сперечалися хто в сім’ї найщасливіший. А щасливим мав бути той, хто першим побачить свого батька. Не відставала від них і мати. Вона теж хотіла перевірити, чи знову настане той день, коли її життя наповниться радістю, а в оселі зазвучать щасливий сміх і чарівна музика.

Той день настав. Він приніс усім не лише щастя, а й надію. І хоча життя в післявоєнний період було нелегким, але у серцях запанувала весна.

Аби погодувати свою немаленьку родину, яка складалася із семи чоловік, Олександр Омелянович давав приватні уроки гри на духових оркестрах. Його вихованцями стали Василь Шандалюк, Євстахій Ярощук із Симонова, Мирон і Андрій Мельничуки з Горбакова, гощанці Василь Кур’ят, Михайло Качорець, Володимир Іваниця, Григорій Опанасюк, Роман Ткачук, Юрій і Яків Собчуки, Петро Талащук, Михайло Баша…

Навчав музики Блонський і своїх синів. Найстарший Павло у 15 років уже професійно грав на баритоні, виконував сольні номери на сцені в Будинку культури, Іван, молодший на чотири роки, оволодів басом, а Гришка і Петро полюбили корнет, Дмитро – альт, саксофон. Щонеділі вони влаштовували свій домашній концерт. Коли виспівували в їхніх руках музичні інструменти, то це було щось неймовірне. Жодна людина, проходячи повз оселю Блонських, не могла не стишити ходу, бо потрапляла в полон чарівних звуків і гучних акордів.

Олександо Омелянович, маючи ідеальний слух, міг запам’ятати будь-яку мелодію, навіть якщо чув її один раз по радіо. Коли та музика припадала йому до душі, то відтворював ноти, розписував їх на музичні інструменти. Тобто складав цілу партитуру. Вимагав він нотної грамотності й у своїх дітей, гощанців, які брали в нього уроки музики.

Згодом Блонського призначили художнім керівником районного Будинку культури. Він повністю поринув у свою стихію. Створив мистецькі гуртки у школах. За два тижні організував духовий оркестр у Рясниках, який звучав злагоджено, сильно і красиво. На репетиціях викристалізовувалась майстерність багатьох вихованців одержимого музиканта, а звуки, ним даровані, набували все яскравіших контурів. Лунали заключні акорди, закінчувались чергові репетиції, концерти, розходились оркестранти. Проте для Блонського робота тривала. Перед ним лежала нова партитура, яка то вирувала, мов гірський потік, то цвіла веснами, полонила щирістю почуттів, проливала світло на буденні дні й запалювала серця.

Олександрові Омеляновичу завжди було приємно зустрічатися з молодими музикантами, співпрацювати з ними. А учні йшли до свого наставника, як на свято, і поверталися від нього з піднесеним настроєм, новими мистецькими здобутками.

Прийшли майже всі вихованці Блонського і в той день, коли перестало битися його серце. Мовчки, пригадуючи кожну мить, осяяну талантом Блонського, проводжали його в останню дорогу.

Пізніше, розвиваючи свої музичні здібності й досягнувши успіхів у високому мистецтві, вони знову й знову завдячували Блонському. А на панахиду, у день пам’яті померлих, збиралися на могилі Олександра Омеляновича і грали похоронні марші, ті, які з ним розучили.

 

***

Того, що було, уже ніколи не повернути. І лише пам’ять вічна. Вона назавжди оселилася в оселі Олександра Омеляновича. Там живе дочка Марія, яка, як сімейну реліквію, береже батьківський корнет і бас. Бо вірить, що вони ще звучатимуть срібними звуками й чаруватимуть неповторними нотами.

 

Троянда для натхнення

     Марина ніяк не могла позбутися пригніченості, тієї, що приходить від накопичення не те, що проблем, а від усвідомлення цілковитої безнадії. Це притупило її почуття, позбавило емоцій. А оскільки працювала в творчому закладі, то не здатна була на злет, котрий є результатом духовного піднесення.

І раптом, у критичний момент життя, вона зрозуміла, що все, що робила, було не її. Тому, як за останній порятунок, вхопилася за «своє», знаючи, що в неї ніхто його не відбере. Вона розрахувалася з роботи й почала писати книжки.

Та без спілкування з людьми нічого не виходило. Чоловік перебрався до молодої білявки, столичні друзі відцуралися. Кому вона потрібна зі своїми проблемами?

Марина шукала світло, а воно сховалося у тунелі. Шукала вихід, але не знаходила його.

Якось, прогулюючись містом, звернула увагу на художника, біля якого юрмилися люди, і зрозуміла, що їй, як повітря, теж потрібна публіка. Вона не може замикатися у вигаданому просторі, жити однією уявою. Так можна позбавитись емоцій, заблукати у пітьмі. Тому вирішила створити власну аудиторію, де було б достатньо місця для мистецтва і творчого польоту, зробити людей близьких за духом членами однієї великої сім'ї. Вона думала, що родинний дух, який там пануватиме, допоможе їй стати сильною. Але в неї нічого н виходило...

Звичний світ руйнувався. Потрібно було створювати новий. Але не тут, у столиці, де все нагадувало про Володимира, а десь, у іншомі місті. Яким буде той інший світ – добрим чи поганим, Марина ще не знала. Але інстинкт самозбереження штовхав її у те єдине місце на землі, де мала прихисток від народження – у матусину оселю.

Дорога була неблизькою. Але щойно Марина ступила за поріг свого дому, як відчула полегшення. Вона була щаслива від того, що скоро знову її зустріне рідне село, де раніше жила, і яке назавжди оселилося в її серці.

На зупинці побачила однокласницю Світлану. Від спогадів найщасливішої шкільної пори, яку провели разом, в її очах загорілися загадкові вогники.

- Привіт! – радо вигукнула уже не юна, але така ж вродлива, як і раніше, подруга.

- Привіт! – привіталася Марина так, ніби ніколи й не розлучалася із Світланою.

- Як давно я тебе не бачила! Де ти зараз мешкаєш? Де працюєш? – невгавала давня знайома.

- Якось згодом розповім, - стишено і сумно відповіла Марина. – А ти як?

- Що я? Після університету повернулася додому. Вийшла заміж. Маю сина. Працюю в Будинку культури. У нас дружній колектив. Проводимо різні заходи, начальник упроваджує повсякчас якісь нові проекти. Тому життя, як мовитья, б'є ключем. Сумувати не доводиться.

Вони довго розмовляли, згадували як весело проводили своє дозвілля, коли навчалися в школі, випускний вечір, Андрія, який був закоханий у Марину.

- А де зараз Андрій? – поцікавилася Марина.

- Він у нас тепер знаменитисть. А от особисте життя в нього не склалося... – замислившись, промовила і одразу поцікавилася. – А як ти? Ну, хоча б скажи хто твій чоловік! Чи маєте дітей?

- Я тепер одна, - нехотя відповіла Марина. – Чоловік завжди був проти того, щоб завести дітей. А рік тому пішов до іншої...

Світлана обійняла подругу:

- Не сумуй! Ти молода, красива. У тебе добре серце. Тож усе ще попереду. Та й Андрій... Думаю, він і досі тебе кохає. Якось при нагоді зустрінетесь. Він часто приїздить в село. Коли завітає, я тебе запрошу в гості. Зустрінетесь випадково...

Марина не думала про Андрія, зустріч із ним, але спалахнула посмішкою. Стало якось по-особливому легко й радісно. Вона відчула, що вдома, тут, поруч вірні й надійні друзі. Тут її рідна земля. Тут її люблять, цінують і пам'ятають. А це найважливіше в житті.

 

***

Марина, окрилена першими враженнями, спілкуванням із подругою, поспішала на зустріч із мамою. Вона вже не була пригніченою. Адже її буденність раптово перетворилася на захопливе відкриття нового світу. Вона точно знала, чого хоче. Ось прийде, пригорнеться до неньки, і знову буде щасливою. А там і на роботу влаштується. Адже, як і Світлана, закохана в мистецтво. Вона має хист до цього, і впевнена, що не лише в столиці, а й у провінції, можна досягти творчого успіху. Але це буде потім. А поки... Поки вона має про все розповісти матусі. Сказати їй правду про нещасливе заміжжя, яку завжди ховала десь далеко в своєму серці. Але як це зробити, щоб не ранити її ніжну душу?

Ось вона на знайомій тінистій вулиці, оповитій садами, вкритими білосніжними пелюсточками. Виспівує соловейко. Звуки, що заспокоюють, линуть звідусіль. Звучать дерева, кожен куточок, сонце, земля, і навіть небо. Марина й сама почала звучати. Їй здавалося, що всі негаразди позаду, попереду – новий світлий обрій.

Вона прямувала до матусиної оселі. Після столичного життя Марині трохи незвично було споглядати на те, що село так рано прокидається. Люди йшли на городи, їхали в місто, щоб збути перший урожай. Вони працюють на себе й на свою сім'ю. Пробуджуються з першими зірками. Будують житло, вирощують овочі, плоди, квіти, садять дерева. Здається, що й самі оживають разом із весною. Але яку нагороду мають за свою працю! Які духм'яні аромати розливаються із кожного сільського квітника! Яким нектаром вабить липова алея! Як бентежно від запаху свіжоскошеного сіна!

Віра Петрівна чекала свою доньку біля обійстя. Вона уже давно відчувала, що в Марини щось складається не так. Але, побачивши її, зраділа. Бо не помітила й тіні того, що віщувало її серце. Вогники в очах єдиної доньки заспокоїли неньку. Їй було все одно, розлучається Марина з Володимиром чи ні, головне, щоб вона не мучилася, не страждала від цього. Тому нічого не розпитувала.

Тиха бесіда заспокоювала, і Марина забула про своє столичне життя. Тут, у рідному селі, її пристань. Вона серед тиші й людей, які зовсім не схожі на жорстокий світ Володимира.

...Уранці прокинулася. Відкрила порт'єри. Світло запустила. В саду виспівував соловейко. Звуки, що заспокоювали, линули звідусіль.

 

***

Марина йшла знайомою вулицею. Але бачила все по-новому, не так як колись. Мозок старанно працював, діливши життя на до і після.

За полем сходило сонце. Десь там, у далині воно обіймало золотими променями берег річки, кущі, що поросли обабіч нього.

Раптом зупинилася і завмерла від дивного передчуття. Перед нею в усій красі постав Будинок культури, де провела у шкільні роки більшу частину життя. Із вікон доносилися знайомі мелодії. Звуки переливалися візерунками.

«Скільки часу промайнуло!», - подумала. Від щастя засвітилася, уявила себе знову юною, у подумках кружляла у вальсі, що нагадав перше кохання: чарівне й непідвладне розуму.

У повітрі розливався нектар квітів, на яких повсідалися маленькі «ельфи».

«Вони живуть лише день, - пригадала уроки біології колишня відмінниця, - а ми марнуємо не дні, а роки. Для чого?». Ці її думки майже вголос були не чимось іншим, а прощанням із минулим, яке не давало дихати, тягнуло у прірву.

Метелик із жовто-гарячими цяточками на крильцях ніби навмисно вилетів на дорогу, хизуючись перед Мариною своєю вродою. «Пора... Пора... Пора забути все й розпочати життя заново. Не марнуйте час на людей, які не дарують ні тепла, ні радощів. Надворі весна. Насолоджуйтесь її красою. Я за один день проживаю вічність. А ви?», - запитувала чарівна комашка.

Марина посміхнулася. Внутрішній її вогонь спалахнув полум'ям, зігрів із середини й заграв іскринками в очах.

«Життя!», - промовляло серце, яке потроху позбавлялось від кайданів, що тяжіли неприємними спогадами.

«Дивно, - подумала, - ще зовсім недавно мої очі були повні сліз розчарування, а тепер вони горять, як вранішні зірки. Я почну будувати свою кар'єру! Тут, де народилася, де все мені рідне й дороге».

То була вже не та пригнічена жінка, а зовсім інша людина. Внутрішній голос підказував їй, що робити в майбутньому. Вона мала мету в житті і точно знала, що її досягне. Вона бачила нові обрії. А сьогодні була просто щасливою.

 

***

Марина влаштовувалась на роботу. Вона мала хист до мистецтва й любила свою справу, вірила, що матиме в цій сфері  справжній успіх. Вона була окрилена радістю життя, що перетворює буденність на захопливе відкриття світу. Присутність поряд талановитих людей стиумлювала її до праці.

Важко спрогнозувати як до кого посміхнеться доля. Але даний Богом талант, вміння вчитися й стремління оволодіти новими знаннями дуже швидко зробили її професійним фахівцем. Вона однаково вправно володіла і пером, і пензлем, і фотокамерою. Уміла побачити прекрасну мить, усміхнене обличчя, внутрішню красу людини. Тому її запрошували на творчі вечори, зустрічі літераторів і художників. Адже мати в своєму колі таку людину було престижно. Бо писала свої полотна і робила знімки Марина майстерно і плідно.

Оживали правдиві й кольорові сюжети не лише на світлинах, а й на полотні її поезії. Там перекликалися соковиті, запашні і влучні рими, вимальовувались образи, червоною ниткою виділялися життєві істини.

Вона творила з любов'ю, тому не лише вірші, а й її проза, нагадували казку. Книги, як і люди, тихо входили в її життя, ставали надійними промінчиками у мандрах до себе, провідниками у нетрах заплутаних почуттів, спонукали до інтелектуальної думки. Вони були живі й ставали для читачів естетичною розкішшю.

 

***

Жінка, у якої було все, окрім щастя, йшла знайомою засніженою вулицею. Вона знову, мов би після довгого сну, поверталася до життя.

«Ніколи не пізно розпочати все спочатку», - промовила майже вголос, коли побачила знайоме обличчя.

Андрій виглядав інтелігентно. Хоча на його скронях уже сріблом вигравала сивина, але очі були такі ж живі, як і в пору юності. Було видно, що він трохи стомився від щоденної метушні й власної добродушності. Від роботи він відчував насолоду, але власного сімейного життя в нього, як і в Марини, не було. Страх перед майбутнім, одинокість і невиправдані надії на щасливу родину наклали на його обличчя відбиток.

- Привіт! – сказав він, зустрівшись поглядом, і аж засяяв від радості.

- Привіт! – спалахнула посмішкою Марина.

- Як довго я чекав на нашу зустріч! – промовив, ніби знав, що їхні шляхи перетнуться.

- Я теж, - відповіла, й потонула в його бездонних очах.

Потім вони вирушили в місто. Пили чай у його квартирі. У каміні бавився вогонь, надаючи їхнім обличчям жовтуватого кольору.

Спершу розмовляли делікатно, аби не сказати один одному щось таке, що могло б навіяти неприємні спогади. А потім згадували шкільні роки, перші поцілунки. Від тих спогадів почуття спалахували так, як вогонь, який усе дужче й дужче розгорявся у каміні, охоплюючи полум'ям дрова.

Андрій уже не міг стриматись. Він став на коліна. Припав до Марининих ніг, заховав обличчя в її сукні й заплакав.

Марина не знала що робити. Інтуїтивно хотіла відштовхнути Андрія, але кохання перемагало здоровий глузд. Ніжно погладила його по голові.

Він відчув незбагненну силу її доброти. Її ніжні й лагідні руки зводили його з розуму. Як колись, підійнявся з колін, і міцно обійняв свою мрію.

Потім відбулося щось неймовірне. Він цілував її знову й знову. І раптом вона теж, закривши очі, припала до його вуст. Тіло палало від дотику його рук і губ. Вона вся тремтіла від задоволення.

...Удруге вони зустрілися через тиждень. А потім зустрічі ставали частішими й частішими. Поряд із Андрієм Марина очищалася від бруду й обману, якими заплямилася з колишнім чоловіком. Для неї не мало значення, хто був у Андрія до неї, хто жив за стінами його квартири. Бо наскільки нещасливою й невпевненою вона була там, у столиці, настільки щасливою й романтичною стала поряд із Андрієм. Тут, із ним, як ніде, вона знайшла зміст життя, відчула себе жінкою.

- Я буду завжди поруч, берегтиму тебе, - шепотів Андрій. – Тільки ти йди за мною святою дорогою любові.

 

***

Невдовзі Андрій влаштував Марину на роботу в мистецький центр. І хоча доводилося працювати від світанку до вечора, а проте щоразу відчувала, що бачить усе в найяснішому світлі. Вона сміялася й співала. Тому, що люди, які були поруч, ішли по життю з оптимізмом. Інколи вони журилися, але в кожній зажурі знаходили світлий промінь.

Завдяки спілкуванню з такими людьми їй здавалося, що всі щасливі. Вона бачила радість, світ посміхався їй. Навіть галявина із клаптиками, вкритими маргаритками, для неї була найкращим краєвидом. Товариство, з яким спілкувалася, для неї було найприємнішим.

Життєрадісна й світла жінка тішилася вранішніми росами, що виблискували сріблом на пелюсточках. Її лагідна вдача віддзеркалювалась на обличчі, надаючи йому краси, а поведінці - щирості й привабливості. Світ став теплий, як і її долоні, колоритний, як її вдача, ніжний, як усмішка, і безмежний, як любов.

Марина зрозуміла, що її життя залежить від духовної висоти. Часто бувала на репетиціях і концертах. Насолоджувалася легкими, чистими звуками, які народжувалися і злітали переливами з-під рук музикантів. Кожного разу їй здавалося, що з-під цих музичних рухів інструмент оживає і починає співати так, як співала її душа. Марина всім серцем закохалася в мистецтво. Воно для неї було живе і легке, як тінь падаючих сніжинок.

Одного разу Андрій запросив її відвідати виставку відомого художника. Коли вона переступила залу, де красувалися роботи митця, то на неї із картин спрямувався потік творчої радості. Бо хоча на картинах поєднувалися щасливі миті з ліричним смутком, але водночас відчувалася легкість, прозорість і повітряність їхнього творця. Світла кольорова гама, соковиті барви й багато сонця полонили її, спонукали до внутрішнього монологу.

Тому Марина й собі вирішила написати сповідь у фарбах. Почала вивчати таємниці живопису, мову кольору. На полотні оживали фантазія і свобода, простір щирості й простота, відчуття радості і промені щастя.

 

***

Якось повертаючись із роботи Марина зачаровано споглядала своє місто, що ховалося у вечірніх сутінках. Раптом її погляд зупинився на золотих куполах храму, які виглядали не лише велично на фоні зоряного неба, а й утаємничено.

Коли прийшла додому, почала творити свій перший шедевр під покровом Божої Матері, відчула приплив творчої енергії й ніби скупалася у тиші древньої обителі.

Вона малювала. За храмовими стінами відкривалися казкові краєвиди, сонце зігрівало святе місце.

Уже майже розвиднілося, а Марина не могла покинути роботу. Писала картину трепетно й чисто, вкладаючи в неї колосальну енергетику своєї душі. Їй здавалося, що десь високо, над цим суєтним світом звучить музика, яка піднімає тих, хто її чує, на духовну висоту.

...Марина так захопилася мистецтвом, що не могла прожити жодного дня без цього ремесла. На її полотні все немов би оживало, виокремлювалося й дихало. Писала вона свої картини з надзвичайною легкістю й майстерністю. І зовсім швидко стала талановитою художницею та поповнила мистецьке середовище.

Вона сміливо експерементувала, наповнювала картини небуденним змістом, любов’ю до життя, глибоким естетичним смаком і тонким відчуттям навколишнього світу. Її темперамент, добра вдача віддзеркалювалися в інтонаційній палітрі, де кожна деталь промовляла про сенс буття і його цінності.

Над кожною своєю картиною художниця працювала довго й наполегливо. Мазок за мазком, шар за шаром лягали рівно й природно. Оксамитовість, глибина й насиченість кольору вражали, як і романтичність, лірична і благородна вдача їхнього творця.

 

***

Наснагу до творчості Марина отримувала від стосунків з Андрієм, який при кожній зустрічі дарував їй троянду для натхнення. Від спілкування з ним, його любові вона розцвітала. Ніхто не міг дати їй стільки щастя, як він.

Удвох їм ніколи не було нудно. Адже Андрій був розумним і талановитим, завжди чимось захоплювався, всім цікавився. Він зачаровував своєю грою на скрипці, бездоганним виконанням пісень, пейзажами, які виринали з-під його рук. Умів робити всяку чоловічу роботу, готував смачні страви. Вечорами вони вдвох читали вголос книжки.

Інколи Марина сама собі заздрила, а іноді її охоплював страх, що все це колись може закінчитися. Та минали дні, місяці, роки, а їхні взаємини лише міцнішали. Їхні ліричні душі, багаті на почуття, здатні пройнятися красою музики, поезії й живопису, витончені й інтелігентні поєдналися. Вони були єдиним цілим. І тоді, коли працювали, і тоді, коли денні справи були завершені. Адже залишалося найголовніше – спілкування. Здавалося, що Бог створив їх для того, щоб вони були завжди разом.

А якими телими були вечори! Звучали правдиві й кольорові слова, соковиті, запашні й влучні поетичні образи, високі життєві істини.

Навіть коли вони поринали в свої захоплення (Андрій майстрував, і в його долонях грало дерево, а в Марининих руках танцювала голка, яка мережила узори) горіла іскра їхніх непідробних і щирих почуттів.

Марина, переживши нещасливий шлюб, навіть подумати не могла, що так сильно буде кохати, що її чарівна усмішка зливатиметься із вогниками його очей, що вона прокидатиметься в ніжних обіймах і зустрічатиме щодня щасливі ранки.

Де б вона не була, скрізь звучав його голос. Він нагадував спів пташок, сонячні промені й ніжні пелюстки, вальс осіннього листя.

Андрій возив Марину в театри, ходив із нею в кіно, на концерти, аби вона насолоджувалася життям і розвивалася. Задивлявся на неї так, ніби роздягав очима. Разом вони підіймалися на вершину блаженства. Це було те життя, про яке вони мріяли.

 

***

Вони гостювали у її мами. Ніч була наповнена тихими й якимись таємничими звуками. Навкруги розливався запах бузку, що змішався з пахощами свіжоскошеної трави. Світили зорі й на землю опускався багряний місяць. Ніч нагадувала казку.

- Ти станеш моєю дружиною? – запитав Андрій красивим і гарячим голосом.

- Так, - відповіла Марина.

У Андрія перехопило подих, серце рвалося від щастя. Те ж саме відбувалося і з Мариною. Вони обоє на мить застигли на місці. А потім кинулись один одному в обійми, почали говорити наввипередки про свої почуття.

...Вони були разом. Її коси спліталися з пасмами його волосся.

- Я тебе кохаю! – промовила Марина. – Якби ти тільки знав, як я тебе кохаю! Ти не такий, як усі. Я люблю твоє обличчя, в якому відображається твоя внутрішня краса. Без цього воно, можливо, не було б таким вродливим. Я люблю твій голос, твій талант і твій розум, і навіть те, що ти, іноді, скорившись долі, на роботі поступаєш не так, як мав би поступити. Мені все це дороге. Я не знаю кращої людини від тебе.

- А я завжди знав, що якщо до тебе доторкнуся, то іскра нашої любові освітить усю вулицю. Ми народжені для того, щоб бути разом. Ти моє найбільше щастя! – промовив Андрій і підійняв голову до Небес. – Господи! Дякую! За що ти мені подарував такий рай? Дякую, що дав мені можливість заслужити взаємне кохання. Як мені хочеться жити!

Хвиля пристрасті накрила їй своїм невидимим покривалом. О, що то було за кохання! Вільне, рідкісне, не подібне до інших. Вони думали так, як інші співають. Вони кохали один одного не тому, що так треба, а тому що інакше не могли. Вони «горіли» в обіймах. Здавалося, цього хотіло все. Небо, земля, хмари й дерева. Їхнє кохання подобалося всім, можливо, більше, ніж їм самим. Незнайомим на вулиці, полям, вкритим ромашками, кімнаті, у якій проводили ночі.

Це їх ріднило і поєднувало. Але ніколи, навіть у хвилини подарованого безкінечного щастя їх не покидала висока і захоплива насолода від спільного відчуття світу, приналежності їх до того, що їх оточувало. Вони дихали єднанням.

 

***

Весілля святкували в день, коли Андрій організував у великій просторій залі столиці виставку картин своєї художниці.  Було багато шанувальників мистецтва, репортерів, які хотіли взяти інтерв’ю в Марини.

- Моє життя не виправдовувало того, на що я чекала, - промовила вже знаменита художниця. – Переді мною завжди стояли життєві перепони, невдачі. Всі мої мрії ставали ілюзією. Але я знову, як у шкільні роки, щаслива. Бо знову разом із людиною, яку кохаю, яка дарує мені натхнення до творчості. Тому ці картини – перш за все заслуга Андрія. Він допоміг мені пізнати силу кохання і щастя від духовної висоти. Завдяки йому я повірила в голос життя, відчула внутрішню свободу, моральну незалежність, душевне єднання, без чого не буває творчої радості.

...На полотнах Марини виринали щирість і легкість барв, оживало все пережите й затамоване в глибині душі. Сила її мистецького таланту настільки була великою, що, здавалося картини жили, розмовляли.

Грала скрипка. Тепла музика з риторичним відтінком і чистотою гармонії линула ніби з самого денця серця. Це був подарунок Андрія у день весілля і першої виставки картин своєї коханої.

До цих звуків додалися солодкі співзвуччя і творчий вулкан заполонив залу. Це не могло не підкорити відвідувачів салону, які аплодували нареченим стоячи.

Раптом прочинилися двері і до виставкової зали увірвався свіжий вітерець, який подарував надію, що історія матиме хепі-енд.