Жінка-УКРАЇНКА

Дитя

Пахне  в хаті маленьким дитям.
Пахне так, наче пахне Богом.
Аж всміхається над порогом
Сонце – вічне тепло життя.

І дитятко всміхнеться теж
В той куток, де нема нікого,
Чи до янголів, чи до Бога,
Так, що щастю  немає меж!

***

Зараз мало сплю, бо я одна.
Сон чогось минає мою хату.
А приїдуть діти – дивина!
Всі ще ходять, а я мощусь спати.

Та мені б з дітьми порозмовлять,
Чи ж нема про що поговорити?
А я сплю собі, як немовля,
А мені за маму мої  діти.

Сплю так міцно, що й не бачу снів.
Знаю чим це диво пояснити:
Я найщасливіша з матерів,
Коли біля мене мої діти.

***

Жінка долю вишивала,
Кольорами доля грала.
І цвіла на ній калина,
Туркотіли голуби.
Вишивала, вишивала,
Чорну ниточку вплітала
У свою журбу по тому,
Хто її недолюбив.
Візерунком впали квіти
Між кленовими листками
І троянди пелюстками
Заквітчали рушники.
Там дрібним барвінком діти
Зацвіли в руках у мами
І казковими птахами
Відлетіли вдаль роки.
Кольоровими нитками
Жінка долю вишивала
І під вправними руками
Маки квітли, наче кров.
Вишивала, вишивала,
Поміж квіти заховала
І надії, і печалі,
І незраджену любов.

Криничка

За селом, де райдуга в лузі воду п’є,
Там криничка - копанка в затіночку є.
В ній солодша за меди жебонить вода,
В джерельце, як в дзеркальце, сонце загляда.

У вербовім листячку прохолода спить.
Жайвір над криничкою піснею бринить.
День просяє сонечком, згасне, а вночі
Заховає в ній на дні сонячні ключі.

Рано збудить джерельце пісня солов’я
І проміння  сонячне  в ньому засія.
Мимо йдеш, не обмини, зазирни сюди,
Щоб напитись з пригорщі з сонечком води.

Рушник

На смітнику посеред міста,
Біля старих подертих книг
Лежить покинутий, барвистий,
Весільний  вишитий рушник.
Із надписом «На щастя й долю»,
По краю – білі торочки.
Дбайливо по лляному полю
Розшиті диво-квіточки.
Йому не вистачило місця
В чийомусь домі  і в …житті.
Лежить тепер  посеред міста
Чуже кохання у смітті.
Книжки переберуть потому,
Віддавши десь за копійки,
Ковзнувши поглядом по ньому:
…Там не приймають…рушники.
…За вік я бачила доволі,
А тут,  як вкопана стою -
Це ж хтось отак невдалу долю
На смітник викинув свою!                       

Час

На розі вулиць тихих  і порожніх,
Де змили  слід вчорашнього дощі,
Одним-один печальний перехожий
Ішов неквапно в сірому плащі.

А позад нього не було і тіні
І звуку не лишали ступаки.
Лиш червоніли грона горобині
І сипав клен розгублено листки.

Гойдався день на срібній павутині,
Небесну синь спиваючи до дна.
Це ж час ішов по вулицях осінніх!
А я й не знала, що так час мина…

Мій дім

Не знаю, що мене тримає
У одинокім домі цім,
Де вже давно тепла немає,
Де льодом сльози по щоці.
Де по кутках шепочуть тіні,
Де змерзлий фікус не росте,
Де павучок  у павутині
Свою  й мою нудьгу плете.
Де день на день страшенно схожий,
А ночі – краще б не було!
Тоді вона дістать не зможе
Мене через подвійне скло.
Стоїть мій дім у самотині,
У вікон посмішка сумна.
Ну як же я його покину?
У нас на двох - душа одна.
Вертаюсь, де б я не ходила,
Бо лиш затримаюсь на мить,
Моя така осиротіла
Душа у хвірточці стоїть.

Весна

Перестаралася зима,
Поприморожувала віти.
На абрикосах ще нема
А ні листочка, а ні цвіту.
А їм давно пора буять,
Манити бджіл нектаром квітів,
Вони ж зажурено стоять
Зчорнілі, сонцем обігріті.
Де склали зрізане гілля,
В куточку дальнім, аж за тином,
Щось забіліло звіддаля
Весняно так, так біло- пінно.
Іду, притишуючи крок,
На очі навернулись сльози:
У купі зрізаних гілок
Розквітла гілка абрикоси!
Та так цвіла, немов свіча
Останнім догорала світлом.
А в небі лебеді ячать!
Весна!Весна над цілим світом!

***

Не шкодуйте людям добрих слів.
Ну хіба ж їх важко вимовляти?
Це найяскравіше з відчуттів -
Радість, що від змоги дарувати.

Подаруйте часточку душі,
Половинку серця подаруйте.
Відступіть подалі від межі -
Щедрістю сусіда розчаруйте.

Подаруйте усмішку одну
Хоч і зовсім незнайомим людям.
Подаруйте восени весну,
Подаруйте свято в сірий будень.

Серпень

Примружив серпень очі голубі,
Волосся - хмари причесав вітрами
І у поля до осені побіг
Стежиною, що пахне чебрецями.

Ще літо кучерявиться в садах
І приміряє золото на шати,
А вдосвіта якийсь щасливий птах
Ще не стомився про любов співати.

Білий вірш

І знов зима снігами виграє,
І знов мороз заковує дорогу.
І тільки сонце чЕрвоно встає,
А все навкруг біліє до знемоги.

Поля біліють білим полотном,
Село біліє білими верхами.
Повітря біло висне за вікном,
Прикритим побілілими гілками.

Високе небо вже збіліло все,
Зовсім злились із білим небокраєм.
А білий вітер білий сніг несе,
Нема йому початку ані краю.

Осінь

Є якась у осені принада,
Найдорожча з юних літ мені.
Може, світла умиротворенність  саду,
Може, сріблом перешиті дні.
Може, дух далекої дороги,
Що в пташинім маєві трубить.
Чи пересмак дивної тривого
Із сердечних стомлених глибин.

Приснись  мені

Приснись мені, моя любове,
Як  вкриє сон мене крильми,
Щоб я ті дні згадала знову,
Де ще були щасливі ми.

Приснися птахом перелітним,
Що навесні назад летить,
Тоненьким паростком тендітним,
Що від краплин роси тремтить.

Як жаль, що мало можу спати,
Не встигну я зловить ту мить,
А то б згадала, як  крилато,
Як щедро ти умів  любить.

Я  б в сні забула  всі незгоди,
Нехай би щастя поцвіло.
…Як  крутить руки непогода.
Як сон, моє життя пройшло.
…А сну  нема і не було…

Як пахне дощ?

Зовсім інакше пахне дощ у місті.
Він пахне втомою від вимитих доріг.
А ще він пахне шумом, що на листі
В спекотний день схолонути приліг.

А дощ в селі, він пахне татар - зіллям ,
Розтрушеним по хаті на свята,
Пташиним стоголосим божевіллям
І стежкою, що губить в житах.
Дощ пахне сіном, молоком і домом,
Дитинства запахом щемливим і знайомим.

Передчуття любові

Я грішна жінка, бо в мені живе
Таке ясне передчуття любові.
Воно до мене маревом пливе
В неспокій снів мій передсвітанковий.

Воно мене розбудить, як дитя
В  моєму лоні – поштовхом під груди.
Передчуття – це матір почуття,
Що в муках знов народжувати буде.

А я стерплю всі муки вогняні,
Аби ще раз дихнути райським садом.
І зрозуміть, це Божий дар мені,
Моя остання надвечірня радість.

Пам’яті наших батьків

Помирають батьки . Як птахи, відлітають у вічність.
Залишають у спадок нам пісню своєї душі.
В рушниках доцвітає калиною мамина ніжність
І нескошені  батьком буяють густі спориші.

Помирають батьки. Залишають у спадок нам слово
І стежки у росі, і Чумацький замріяний шлях,
І сади, що без них навесні розцвітатимуть знову,
І портрети на стінах в зажурених тихих садах.

Помирають батьки, наробившись до сьомого поту,
У надії, що діти та житимуть краще за них.
Упаде на чоло на синівське печаллю скорбота,
А на доньчині коси осяде непроханий сніг.

Помирають батьки. Відлітають від нас журавлями,
Тільки стомлені руки,як крила складуть до грудей.
Буде пам’ять боліть, буде плакать терпкими сльозами,
Буде спогад - свіча  переходити в завтрашній день.

В рушниках доцвітає калиною мамина ніжність
І нескошені батьком буяють густі спориші.
Помирають батьки. Як птахи , відлітають у вічність.
Залишають у спадок нам пісню своєї душі…