Жінка-УКРАЇНКА

Пили холодне молоко з глиняних горнят - після нього хліб ще запашніший, підкидали поліна до старої грубки і довго так, спокійно дивилися на вогонь - ніби відігрівалися і висвічувалися ним зсередини. А коли мутна лямпа засвітила на хату – здалося Уляні, що не в хаті сидить, а в Бога межи долонями - так якось затишно тут, і навіть не по-домашньому - ближче.

— Ви мені колись розказували, що зранку або по дощеві гора вміє дихати.. А чого я того ні разу не застала?

— Бо від дощу ти в хату тікаєш, а від ранку – до подушки. Ти трохи недобре жиєш, дівочко, але вже…

— А як маю жити?

— Шо тобі за то казати буду…

— То, що тепер думаєте.

— Али би не думала, шо я си сварю. Забігані ви тепер, молоді – за чимос гонитеси, а зловите – навіть не спамнітаїтеси – за другим побіжите. Я придивилася єк ти  кожного літа приїхаєш: півднини проспала, півднини задурно посиділа, зо два рази пішла на ріку – познимкувалиси коло води – ото ти називаїси в гори поїхала. Єкби ти вміла затримати своє житє, якби сама вміла си ним любувати…

— Просто тепер якась пора така .. не знаю – час ніби крізь пальці тікає – лови-не-лови…

— Лови, Улянко, лови… Ти би до сонця си придивила тогди, коли  з-за верха «добраніч» каже – червонаве таке, ніби цілий день соки збирало і аж тепер пристигло. Або коли грибами пахне смеречина – ти крок – а там роса, ти шє крок – а вона густіша..

— Вам добре – ви в такій красі живете, - певно того до всього так призираєте.

— Думаєш, тут так всі призирають до того, шо довкруг них?  Та ші в горах: тут кождий роботу пантруї… Але мій дядя, а твій предід такий був – забирає сіно з городу, а на споді мишки си вгніздили, а він їх так з сіном – ніби в гнізді – під другу копицю перекладе – а єк не боютси – то тримає на долони і до тої малої звірини призирає. А вни шос там цєвкают.

— … Ніби говорять…

— Чисто так, ніби радютси… Казав мені все, шо єк справуватиси буду файно, то позволит мені спати не в хаті, а на сіні. І я то так любила, не переказати би тобі, Улянко.

— Воно ж колюче має бути?

— Не коле – лежиш і топишси в мнікому і запашому пласті, а єк сіно надворі закладене – шо нема стріхи над головов – то зірки видиш. І єк зачинают ті зірки серед серпня падати… А шє вітерец легонький, а сіно пахне – бо там усєка трава кошена – і мнєтка, і материнка, а з бабиного пригородка любисток даєси знати – солодкий – аж терпкий – я, коли вже дівочила, усе в нему лице вмивала, запаху того наслухала і чогось собі думала, шо так і пахне любість – солодко, аж терпко…

— Бабко, а який той любисток? Покажете?

— Завтра вже, дитинко –  зряня встанеш, то будемо йго обі рвати, а ти собі загрієш води і я тобі на голову літеплим відваром злию… Дівочко ти моя, дівочко..

— Я вчора  в ваших єгодах їжєка виділа… Смішний такий.

— Пригадуєш, як ти малов від їжєка тікала і казала, шо за тобов бігла така миш, шо чихає?

— Та мені зо шість років було, не більше.

— В школу ші не ходила. Пішла в єгоди, а відти в плачі: «Ба’, там така миш, але так чихає..» А потому твоя «миш» молоко пила з нашим котом з одної миски, і ти вже ближче підходила – аби таки того звірка си роздивити…

— Я коли в місті одного разу парком ішла – їжіки два дорогу перебігали,а  я собі і нагадала ваш сад, і того малого їжака, сивого і з довгим писочком…

— А тебе коли все довго нема – я все на твої півонії любуюси – лиш то шо не гладю – добре ти то зробила, шо посадила…

— Прополемо завтра?

— Мож..

— І любисток..

— І любисток…

… Вечір зірка до зірки складав на небі делікатний узір, пахло любистком і скошеним сіном, вітер перебирав по одному листикові, вільху сріблисту гладив – але стиха так, як перед сном.