Жінка-УКРАЇНКА

Олександра Малаш – автор оповідань для дітей: «Янголи існують» (збірка «Усі ми родом з дитинства. Добра казка», Хмельницький, 2012), «Зроби добро першим», «На півдорозі», «Десь тут була рукавичка» (надруковано у номерах журналу «Зернятко», 2014), «Максимкові олівці» (журнал «Мамине сонечко», 2015), есе «День, який я найбільше люблю» (тематична збірка «Люблю тебе, мамо!», Львів, 2015).

Повість «Коли моя мати співає» надрукована у журналі «Дніпро» (січень 2016).

КОЛИ МОЯ МАТИ СПІВАЄ

(уривки)

***

Знаєте, як воно бува, коли довго щось не виходить – і раптом ти відчуваєш смак власних звуків, ти поринаєш у божественну мелодію, а далі стрілою летиш у ті сфери, де ще ніколи не бувала навіть у мріях… Я нарешті звільнилася від тягаря іспитів, які склала місяць тому. Перестала зважати на комарів, що зграєю линули на запах мого тіла. Для мене ніщо тепер не існувало. Лише я та нескінченний плин звуків, важке соковите модерато, від якого просто дах зносить… Я хотіла, аби це тривало… ну бодай до світанку. Хотіла, щоб мати співала й співала, не замовкаючи… Ого, ой-ой-ой, мамочко, доспівалася ти до того, що моя золота вчителька глянула на годинник – і заверещала:

– Марійко! Вже дванадцята година! Зараз усі маршрутки перетворяться на гарбузи!

Вона також була схиблена на нотах і заслухалася, забувши про час.

***

Увечері – Боже, яка радість! – я верталася сама. Аж не віриться, що для того, аби відчути весь кайф самотності, треба провести годину з молодим чоловіком, який… ну, як би так сказати… не сприяє гарному настроєві. У мене росли крила. Або пропелер, хтозна. Бракувало лише кнопки, аби її натиснути – і піднестися над Дніпром. Я навіть перейшла на іншу гілку метро, аби поблукати набережною. В голові все ще звучали уривки мелодії. Час від часу я обдумувала сценарій помсти Андрієві, але музика перебивала мені думки, я зазирала у сіру глибочінь ріки, трохи заспокоювалася, потім знову холодне вогке повітря застрявало в грудях, лоскотало мені серце. Я була щаслива тим, що закінчила на відмінно перший курс. Тішилася, що юна і не обділена дівочим шармом (про це мені казало сьогодні пообіді люстро). І що довкола – такий привітний, безжурний, повний надії світ! Байдуже, що похмурніє небо – помокну і під дощем, якщо судилося… Усе далі йшла я від станції метро, сподіваючись усе-таки потрапити під зливу, бо що це за літо без душу просто неба!

Де не взявся цей зануда.

***

– Ось це, в моєму розумінні, дозвілля. Коли ніхто не контролює польоту твоєї фантазії. Коли ти нікому нічого не винен і робиш щось лише для себе, для власного задоволення. Тоді й народжуються відкриття.

Він якось аж занадто пафосно промовив слово «відкриття». І це спонукало мене до ідеї розставити всі крапки над… ну, ви розумієте.

– Давай домовимося. Аби більше не вертатися до цієї теми.

– Давай, – аж розгубився автор неіснуючого мосту.

– У тебе – свої метелики в голові, у мене – свої. І ніхто ні з кого не кепкує.

– Легко. – І розкрив сумку, щоб таки покласти туди свої ескізи. Як усмішка, що лишилася без Чеширського кота, після зникнення блокнота в надрах сумки перед моїми очима ще сірів намальований «від нічого робити» скрипковий ключ.

***

Діти в утробі матері чують музику. Вона формує їхнє психічне здоров’я. Деякі мами навіть до пологової зали беруть улюблені записи.

– І що, пологи легше проходять?

– Легше чи не легше, але я впевнена, що дитя, народжуючись у звуках музики, десь на підсвідомому рівні відчуває: цей світ відкритий до мене, я його не боюся, адже в ньому лунають ті мелодії, які я вже знаю…