Жінка-УКРАЇНКА

Іван Васильович Марченко (народився 29 вересня 1937 в селі Щаснівка Бобровицький р-н, Чернігівська обл.) — український письменник.

Батько — Марченко Васидь Терентійович — учасник Німецько-радянської війни, з війни повернувся інвалідом і до кінця життя був прикутим до ліжка. Мати — Олександра Іванівна все життя пропрацювала в колгоспі.

Закінчив Шаснівську семирічну школу, Майнівський зоотехнікум і Українську сільськогосподарську академію (1969)

Служив у Радянській армії, був командиром відділення і старшиною роти.

Працював зоотехніком Козелецького районного управління сільського господарства (протягом 12 років), головою колгоспу імені Шевченка в селі Берлози (протягом 7 років), викладачем Козелецького технікуму ветеринарної медицини.

Має дочку Аллу і сина Олега. Перша дружина Раїса Василівна померла в 2004. Одружився вдруге з Вірою Іванівною, з якою вчились разом в Озерянській середній школі.

Перші поезії були надруковані в газеті рос. «На страже» Північно-Кавказького військового округу, «Молодь України», «Деснянська правда», «Березанські віст»і, в колективних збірниках.

Випустив 10 поетичних збірок, зокрема у 2000 вийшла збірка поезій «Буття невловима мить», у 2007 — «Мелодія натхнення», у 2008 — «Столітні дзвони кличуть : Збірка поетичних творів», «Золоте руно Антея: Поезія. Проза», у 2013 — «Воскресіння душі».

***

Хризантеми пребілі в твоєму вікні,
Але я доторкнутись не смію.
Ой, які ж вони світлі, богемно-земні
Хто привітав оцю веремію?
Незборима та космічна даль,
Блакиттю ота вічність сяє.
Незбагненна сонця пектораль
Сяєвом по вічності гасає.

І на шматки не рви душі,
Не рви надію на шматки.
Молися Богу, не гріши,
Не плутствуй і не гни плітки.

***

Спасибі, мамо, за земне тепло,
Ти на печі маленьких нас зігріла.
Коли снігами хату замело
І наша доля у війні горіла.
Ніженьки мамині білі
Рано бредуть по росі.
Мамо, Ви все при ділі-
Навіть травицю косить.

***

Ти вся в минулому. Тепер ти тільки гнів.
А я лиш попіл спаленого щастя.
Невже на світі тільки зла причастя,
Та спогадів німих жорстоко - скорбні дні.

***

Мальви у дворі моєї мами
Не садили їх, а все ж таки ростуть,
Стоять собі і стукають у рами.
Колишуться допоки зацвітуть.
А потім личенька свої підставлять сонцю
І ту енергію у душу будуть лить.
Мати у світ відкриє їм віконце
І радості не зупинити мить.

Сон

Як любо йти з коханою до хати
І пити сяйво доброти землі…
Як добре знать, що живемо багато,
Хоч ми - і не англійські королі.

***

Уже мені, видно, не засвітить,
Сіяло колись, думалось, що вічне,
Не знаю - чи буде ще зліплене з променів літо,
Тільки знаю, без сумніву, буде трагічне.