Жінка-УКРАЇНКА

Іван Михайлович Гентош – народився в 1957 в найменшому місті України – Угнів, що на Львів­щині. Живе і працює у Львові.

Захоплюється літературою і поезією ще із шкільних років. В багатьох виданнях неодноразово публікував вірші і пародії («Літературний Львів», «Дзвін», «Український шлях», «Гуманістичний вісник», «Нова неділя» та інші). Останнім часом пише переважно в жанрі пародії. В 2010 році вийшла в світ перша збірка пародій «Перли поперли», в 2011 році видана друга збірка «Чавунні канделябри». В серпні 2012 року презентовано третю збірку пародій «200 пострілів на ПМ». Всі збірки видані у видавництві «Каменяр». У 2014 у видавництві Сполом, Львів, вийшла збірка «Тривожні дзвони» з переважно патріотичними віршами. ще одну У 2015 в київському видавництві «Український пріоритет» вийшла друком збірка лірики «Понад усе!».

Співавтор трьох колективних поетичних збірок — «Ірпінські поетичні зустрічі» (Тернопіль, 2012), «Натхнення» (Кременчук, 2013), «Рідні обереги» (Львів, 2013). Володар «Срібного ґудзика» конкурсу українських гумористичних мініатюр село Семенівка Миколаївської обл (2013), лауреат літературної премії імені Леся Мартовича у номінації «Літературна пародія» (2014).

Активний дописувач на літературних сайтах «Поетичні Майстерні», «Натхнення», «Культреванш».

Член Української асоціації письменників, Національної спілки письменників України (березень 2015).

 32-й блокпост

Наказ – святé. Не скажеш – Ні!
Двохсотих навіть не забрали…
Ти злизував росу з броні
Генштабу мудрий генерале?

Два тижні – як епохи зсув…
Де брати віру, духу сили?
Два тижні ти без хліба був?
І без води? А ми просили…

Де розум твій, де інтелект?
Було обіцяно підмогу –
Молились на боєкомплект,
І все дивились на дорогу.

Ні, нас не кидало у дрож…
Під обстрілом не був ні разу?
І криків ти не чув також
“Здавайсь” російського спецназу?

А речник каже – то брехня,
Все є у нас, все під контролем…
Ми відбивалися щодня,
І час стікав нестерпним болем.

Не мали права впасти ниць –
Під блокпостом – звитяга зрима…
Тих двадцять бронеодиниць,
Ще дотепер перед очима.

І в жилах закипає кров,
І тіло власне – вже не тіло…
А втрат немає – речник знов.
А хлопці ті, що там згоріли?

Готові вмерти – всеодно,
Самим не втримати облогу.
Зі зброєю і знаменом
Ми звідти вийшли, слава Богу!

Забрати б тих, хто там помер,
І ще зустрітися б із кимось…
То буде завтра. А тепер
За 31-й помолімось…

03.11.2014

Інфо-війна

Раша – то не Європа,
Їх “харашо” – не “гут”.
Ми в Інтернет-окопах
Нині воюєм тут.

Хоч не стріляють “гради”,
Не затиска спецназ –
“Дезою” підло, гади,
Жорстко пресують нас.

Ллється брехня рікою
З інформаційних сект.
Правди слова – набої,
Справжній боєкомплект.

Також бувають зради –
Друг вже не друг, а троль…
Битися правди ради –
Наша найвища роль.

Вичистимо від “вати”,
Вимиєм каламуть –
Мусимо захищати
Нашу духовну суть…

Нашу звитягу й зброю,
Пісню і знамено,
Наших живих героїв,
Іншого – не дано!

Хтось в тій війні поляже,
Виграє хтось в війні.
Ти начувайся, враже –
Ми не відступим, ні!

13.12.2014

Вчора і нині…

На Прикарпатті мешканці містечка Долина на колінах зустрічали кортеж із загиблим на Донбасі земляком
(Із Інтернету)

В нього очі, певно, були сині,
Погляд вдаль летів до горизонту…
Вчора Україна у Долині
Зустрічала свого сина з фронту.

Зустрічала сина на колінах,
Розуміла – впав на полі бою…
Більш ніколи не накосить сіна,
Не обійме, як кохану, зброю.

І не колисатиме малечу,
І батьків на старість не догляне…
Всі чекали мовчки, як предтечу…
Вбитий син таки вертав до мами…

Щоб вдягти востаннє вишиванку –
Рани в грудях чи у передпліччі…
У скорботі люд збирався зранку
І стояв тривожно на узбіччі.

Потім тужно голосили дзвони,
Плач-ридання друзів і родини…
Розуміли – то війни закони,
І беззвучно плакали мужчини.

Ще одна уквітчана могила…
Україно-мамо, дай же сили…
Ти сьогодні ворогів простила,
Тих убивць, що там його убили…

16.09.2014

Ти знаєш, що таке війна?

Ти знаєш, що таке війна?
Як другу відриває ноги,
І що його останній подих
Твоїх прийдешніх днів вина?

І ти береш – він так хотів,
З його нагрудної кишені,
Набравши диму у легені,
Дружини фото і синів…

Не знаєш ще, як ляже масть,
Чи вдасться передати знімки.
Четвертий день нема підтримки –
Чи ще твої хто передасть?

Довкіл все спалено дотла,
І не секунди – кулі свищуть,
І ти із того попелища
Живим ще вирвешся з котла.

І зуби зціпивши, без слів
Прийдеш обірваний і босий,
І слідчий, ще з пушком під носом,
Тебе спитає – Як ти смів?

Ти промовчиш. До сивини
Додасться гіркота і пустка.
І десять днів, твоя відпустка –
Твої медалі й ордени.

…А жінка плаче – не вертай,
Мене і діточок заради,
Приснилося – накриють “гради”…
Тепер вже інші йдуть нехай…

І на твоє – Не ми, то хто?
Сплакне у відповідь на ласку…
І купить італійську каску
за двісті євро – на АТО…

21.10.2014

Звикаєм…

Ми з дитинства звикали вважати Вітчизну раєм,
І навчились любити її гіркуватий дим.
Та, на жаль, ми тепер до реалій нових звикаєм –
Сімферополь не наш, Севастополь не наш і Крим.

А тепер ще Донецьк і частково Луганськ – звикаєм…
І що добкіни в Раді, і “іже із ними” теж.
Ми звикаєм до того, що нас усіх не зливають,
“Ополчéнці” говорим – ну як іще їх назвеш?

Ми звикаєм до всього – що в нас керівництво сите,
До брехні теж звикаєм – нас дурено вже не раз.
Ми звикаєм щоденно двохсоті свої хоронити,
І звикаєм платити одвічні борги за газ.

Що гарантії в світі, звикаєм, нічого не значать,
І звикаєм АТО називати страшну війну.
Ми звикаєм до дивних там, нагорі, призначень,
І звикаєм платити за це немалу ціну.

Ще звикаєм до того, що снайпер невинен наче,
Той що там на Майдані впритул у людей стріляв.
Та хіба то дощі? То Сотня Небесна плаче,
Теж звикає приймати щоденно до свóїх лав.

Ми звикаєм казати – Дебальцеве в нас, як Крути,
І не дати пожертву на військо – великий гріх.
Ми звикаєм трьохсотих на другий вже день забути,
І торгуємо з ворогом, тим, що калічив їх…

Ми звикаєм надіятись – виберем нині путнє,
Чи наступного разу, якщо не вдалось тепер,
Ми звикаєм дивитись, як кернеси ржуть на кутні,
Ми звикаєм , що з них ніхто від ганьби не вмер.

Ми звикаєм до братніх гуманітарних конвоїв,
І вони теж звикають, і їздять, де хочуть, в нас.
Ми звикаєм до правди, яку наче хтось роздвоїв,
Скільки можна звикати? І де той в пустелі глас?

Ми не будемо більше на біле казати чорне,
Ми не маємо права – у нас ще кровить із ран…
Ми в Європу йдемо – і Європа колись пригорне,
І нема вороття – бо так заповів Майдан!

1.11.2014

Зорі над Донбасом

Зорі падали завше,
І люди до того звикли,
Загадати бажання встигали –
Самообман.
А небесні втікачки
Вмирали на ночі іклах,
І диміли в росі,
А люди казали – туман…

І віками повір’я
Свідомість людську тривожить:
Впала зірка – мабуть
Душа відлетіла чиясь…
Ти прости і прийми її
В Царство до себе, Боже,
Щоб безгрішна вона
До лиця твого вознеслась…

То сліди від зірок,
А чи залпами б’ють гармати?
Впасти просто згори –
Та нема вороття назад.
З поля бою навспак
В небеса відходять солдати,
І страшний той безмовний,
Щодень рясний зорепад.

…Зорі нині не падають –
Їх певно Бог приклеїв,
Здолу тиша німує,
Що аж забиває вдих.
Зорі дивляться мовчки,
Як воїни сплять в траншеях,
І звільняти не хочуть
Місця в небесах для них…

03.12.2014

Ми співаємо гімн…

Ми співаємо гімн,
І кладемо на серце руку,
“Плúве кáча” рве душу,
З рукою на серці теж…
Дай нам Боже не впасти
В зневіру – гірку розпуку,
І надалі любити
Свою Україну без меж.

Треба жити, боротись –
І задля цього не вмерти,
Спити чашу гірку,
Що не має країв і дна.
Щоби світ зрозумів,
Нерозумний і хитро-впертий,
Що біда не у нас,
А у нього – на всіх одна.

Визнають вже усі,
Що сусіда у нас агресор,
Співчувають і зичать
Здолати тернистий путь,
Нас шанують у світі,
І нам аплодують конгреси,
Тиснуть руки, всміхаються –
Та зброї нам не дають.

Ми свій вибір зробили –
Зовуть європейські зорі,
А за нами Майдану
Тугий і гіркавий дим.
Ми лікуємо схід –
Він у нас екстремізмом хворий,
Нам обрізують руки –
Донецьк, і Луганськ, і Крим.

Нас не збити з путі,
І нам не страшні погрози –
Заплатили за волю,
Бо знали ціну клейма.
Але тільки часами
На очі находять сльози –
Як хоронимо друзів.
А нóвих братів нема…

19.09.2014

Мила, пробач…

Мила, пробач, не подзвонив учора,
Ти не хвилюйся – зарядка підсіла знов.
Як там у вас? Матуся і далі хвора?
В нас перемир’я, і трохи тихіш немов…

Тут терикони. Я скучив за нашим краєм.
Залпи розпорюють тишу, немов ножі.
Йдемо по воду – неначе в рулетку граєм.
Снайпер пострілює – ми ж бо для них чужі.

Бульбу копали уже на межі за садом?
Добре вродило чи так як останній раз?
Тут час від часу нас накриває “градом”,
Але стояти мусим – такий наказ.

Нам би сюди хоч би одну гармату,
Ось вже по звуку знаєм – “гвоздика” б’є.
І передай, чуєш, вітання тату,
Хай не хвилюється, скажеш – у нас все є.

Дай трубку сину – хочу почути слово.
Чуєш, синочку? …У трубці щасливий сміх…
Мила, пробач. Ось починають знову.
Але… як що… Там обійми усіх…

29.09. 2014

Смертельний бій

“Нам не потрібний мир в неволі”
Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет

Неправда й правда б’ються – знають люди,
Добро і зло, ненависть і любов.
Наш дух незламний – паніки не буде,
Народ ніхто ніколи не зборов!

Кровинка в жилах закипає кожна,
І б’ють серця во ім’я перемог!
Бо нація така – непереможна,
І ціль свята у нас, і з нами Бог!

Зневіра – гірше, як ковток отрути,
Ще куля не одного обпече…
Та затремтить вороже плем’я люте –
Бо ми єдині, до плеча плече!

Хоч знаємо – немало з нас поляже,
Але то честь загинути в борні!
Не відступаймо! Начувайся, враже!
Могутнє «Слава!» чуєш вдалині?

Той волі клич тобі не побороти –
Змете заброд народний буревій!
То добровольці знов стають у чоти
В бою смертельнім!
І змикають стрій!

31.08.2014

Сповідь снайпера або Російському контрактнику

Живі і веселі, обуті, убрані –
Серця їх навряд чи охоплює щем…
Дивлюсь у приціл на хлопчину з Рязані,
Чи може з Тамбова, чи звідкись іще…

Всміхається, радий… У нього є мати?
Таки підписав він контракт на той світ…
Не зможе “зарплату” в Ростов передати,
Коханій – цілунок, і друзям привіт…

Однолітки з ним… Були б друзі хороші…
Відмовитись міг – бо злочинний наказ.
Та ні – він вбивати приїхав, за гроші.
І оптика зараз так зближує нас…

Він – мій! І невдовзі одному воздасться,
Хоча не один – є багато довкіл.
І хай не мине мене снайперське щастя –
Так наче я Путіна бачу в приціл.

Лице у веснянках, безвусе і гарне –
Підняв автомат, і на мене іде.
Він найманець ниций, агресор, загарбник –
Він ворог мені і моїй СГД.

Не відає певно… Прости його, Боже!
Він хоче ступити іще один крок…
По нашій землі. Але більше не зможе.
Затримую подих. І тисну курок…

7.12.2014

СГД – снайперська гвинтівка Драгунова