Богдан Дячишин. Крихти живого часу Андрія Содомори: есеї – К.: Ярославів Вал, 2017. – 104 с.
Вцілілій миті тій нема ціни,
Бо час одлуння втрати:
він – це ми (Андрій Содомора)
Крихти живого часу – дуже містка назва. Коли зважити на епіграф до книги (взятий за мотто відгуку) – людина тотожна часові, бо є міцно вкорінена у власний життєвий час. І хоч людина завжди перебуває в просторових координатах, нині вона значно менше вкорінена у простір, ніж у минулому чи позаминулому столітті. Людина тепер – homo viator, людина мандруюча. Вона має поживу для очей і розуму, але потребує також поживи для серця. Потребує у вирі мандрів не стати поверховим глядачем, але зберегти враження, які протривають у часі, а, якщо вийде, то перетривають час. Щоб мандрівка була прощею – до минулого, до інших – а, отже, і до себе.
«Важливі тільки подорожі до самого себе» (Роберт Вальзер). І такими подорожами стає для автора книги і його героя подорож рідним містом:
Блукає Львовом осінь-листоноша,
Забуте щось нашіптує мені…
У вітру барокового розкошах
Купаються фігури кам’яні… (Андрій Содомора)
В епоху чергового «візуального повороту» (візуальні мистецтва за античними ще класифікаціями належать до просторових), так гостро відчувається туга за Поезією (що є мистецтвом часовим, триваючим у часі). За поезією мандрів-паломництва, що стає часом незгаяним, незмарнованим. Отже – живим.
Осінь-листоноша несе зафіксовану в пам’яті та на папері «перелітну мить з її настроєм, барвами, звуками». Мить особистої і національної історії, мить культури і духовного зростання над собою вчорашнім. Іноді нам, звиклим усе цінувати за зовнішніми параметрами, здається, що мить оця – маленька крихта… Забуваємо, що крихта духовного хліба додає сил і зцілює від безпам’ятства і бездумності:
Смій керуватись розумом своїм!
Supere aude! – мовою Горація.
Якби ж то став на закликові тім
не хтось один, якби ж то – ціла нація! (Андрій Содомора)
Аксіомою звучить фраза про те, що поети люблять осінь. Лише за плоди, які вона приносить? За розмаїття барв із щемким нагадуванням про минаючу мить, крізь яку проростає вічність? За те, що осінь так нагадує книгу кожного людського життя…
«Тільки-но черговий рік увійде в свою осінь – наслухаю голос вітру. Іду на площу, де він, поспіхом чи неквапно, гортає сторінки мало кому потрібних книжок. І часом здається мені: уже не з шелестких сторінок, не з листа – з велетенської світової павутини висвітленими на екрані словами хтось до мене промовляє, бесідує зі мною – про самотність сивого вітру».
Наслухати вітер вміє не кожен. Це означає наслухати незриме, вміти помічати дію Духа у матеріальному світі, бачити в короткотривалому те, що не проминає. Пригадуєте історію з 19-го розділу 1-ої Книги Царів, коли Господь прийшов до Іллі: «І ось прийшов Господь. Великий, потужний вітер, що розривав гори й трощив скелі, йшов перед Господом; та не у вітрі Господь! Після вітру стався землетрус, та й не у землетрусі Господь! По землетрусі – вогонь, та не й у вогні Господь! Після вогню – тихесенький, лагідний вітрець. Скоро Ілля його вчув, то затулив обличчя плащем, вийшов і став при вході в печеру. Тоді заговорив до нього голос: «Чого ти тут, Ілле?» (1 Царів 19: 11-13).
Господь прийшов у тихому лагідному вітерці, шо не ніс із собою руйнувань, не був видовищний і гучний, але питав про найістотніше: «Чого ти тут»? Цей питання звучить і тепер: «Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде» (Іоанна 3:8).
Той хто наслухає вітер – не женеться за марницями, як може видатися нерозважним. Той, хто наслухає вітер – слухає Господа, що промовляє до його духа, питаючи: «Чого ти тут»?
Вітер гортає пожовклі сторінки книги… Дошукуючись відповіді на питання: «Що записано в Книгу життя»? У цій розмові Духа із духом час стає живим (бо Дух животворить), вічність – зримою. А слово – духовним хлібом, що втамовує голод тисяч голодних…
Надія Гаврилюк, поетеса, літературознавець,
кандидат філологічних наук,
науковий співробітник Інституту літератури
імені Тараса Шевченка НАН Украіни.