Жінка-УКРАЇНКА

Бажаючи зазвичай один одному у дні народжень та ювілеїв дожити до ста років, ми зичимо передовсім довгих літ життя-буття, усвідомлюючи водночас, і не без жалю, що столітній рубіж, хоч і реальний для людини, але він далеко не для всіх. Від цього гіркого усвідомлення нікуди не дітися... І все ж сподіваємося, прагнемо... В цьому, власне, одвічна справа людського життя.

Вважають, що довгожителів на душу населення найбільше у гірських народів, чого не будемо заперечувати. Проте славилася довгожителями і наша Україна, зокрема Чернігівщина. З давніх-давен...

Взірцем довгожительства був, перш за все, Петро Іванович Калнишевський — останній кошовий Запорізької Січі, якого імператриця Катерина II запроторила на довічне ув’язнення в Соловецький монастир, де він провів чверть століття в тісному темному казематі (внаслідок чого осліп), без елементарних зручностей, навіть не маючи можливості спілкуватися з людьми... Отримавши волю, на яку вже й не сподівався, нескорений отаман запорожців ще зо два роки прожив серед монастирської братії і пішов на вічний спочинок, маючи від роду 113 літ.

За рік до народження Калнишевського, у 1689-му, з великими почестями поховали у Рихлівському монастирі, що Коропщині, славного борзненця Петра Михайловича Забілу. Свого часу тримав він у своїх руках пірнач полковника Борзнянського, обирався генеральним суддею, потім став генеральним обозним Війська Запорізького, залишивши цю посаду на 105-му році свого життя. Всього ж він топтав ряст на білому світі аж 109 років...

У 1903 році до начальника Одеського порту «достукався» низенький дідок — з вигляду років на шістдесят п’ять, у формі боцмана з бойовим орденом на кітелі — і попросив взяти його сторожем. Яким же було здивування генерала, коли боцман показав йому документ, що засвідчував: уродженцю Чернігівської губернії Олександру Івановичу Іванову — 107 років. На військовій службі він з 14 років, причому на морській — із 1838-го... Під час Кримської війни брав участь у бою під Синопом, обороняв Севастополь на кораблі «Три Святителя», яким командував адмірал Нахімов. Упродовж останніх років служив боцманом на військовому пароплаві «Ангара» у Порт-Артурі. І тільки тепер старий морський вовк залишив службу флотську і приїхав з Далекого Сходу в рідні місця. Але в живих, зрозуміло, нікого з родичів уже не залишилося. Не забажав і в Петербурзі чекати призначення належної йому пенсії... З огляду на солідний вік генерал запропонував влаштувати боцмана у богадільню, але той не погодився: «Ні, ваше превосходительство, я бажаю померти на службі, а богадільня для тих, хто служити не може". Про цей випадок я знайшов розповідь у журналі "Русский паломник" за 1905 рік.

А ось невеличкий допис із газети "Деснянська правда", надрукований в одному із її жовтневих номерів 1958 року. Йдеться про старовинний самовар унікальної роботи, який передали тоді Чернігівському історичному музею чернігівці Василь Середа та Федір Терещенко. Як вони розповіли музейним працівникам, його власником був дід Сиволоб — їхній односелець із села Хоробичі Городнянського району. У складі партизанського загону славнозвісного Дениса Давидова він брав участь у Вітчизняній війні 1812 року і привіз із бойових походів цей самовар, беріг його... ціле століття. Помер дід Сиволоб у 1915-му, проживши більше 125 років...

Підстав сумніватися у розповіді Василя Ілліча і Федора Никифоровича, здається, немає. Вони були шанованими у місті та області людьми, самі прожили майже по дев’ять  десятиліть. Ще якихось тридцять років тому мені доводилося зустрічатися з ними, писати про них. У 1915-му обидва були вже підлітками, а відтак могли знати діда Сиволоба, хоч і не запам’ятали ні імені, ні по батькові.

І все ж... Коли прочитав про хоробицького супердовгожителя, рука мимоволі потягнулася до томика Олександра Купріна. Є у видатного російського письменника оповідання з інтригуючою назвою «Тінь Наполеона», датоване 1928 роком, написане вже після згадуваних подій, що подаються з вуст колишнього губернатора. Процитуємо кілька абзаців оповідання:

«Настав 1912 рік, і, отже, на двадцять шосте серпня випала столітня річниця славного Бородінського бою. Нам, губернаторам, було вже заздалегідь відомо, що у вищих сферах вирішили святкувати цей великий день на місці бою і з найпишнішим торжеством.

Це було ще нічого — навіть велично і патріотично. Але я знав, що там, нагорі, завжди обов’язково перестараються. Так воно і сталося.

Якийсь швидкий «державний ум» несподівано запропонував зібрати на бородінських позиціях якомога більше ветеранів, що брали участь у тому вікопомному бою, а також прадавніх старожилів, які мали нагоду бачити Наполеона.

Цей проект був, у всякому разі, не гіршим і не кращим, наприклад, такого проекту, як посадити ананасні плантації у Костромській губернії. Відомо, що папір усе стерпить. Адже бородінському ветерану належало б мати не менше ста двадцяти років. Проте у Петербурзі ця вигадка була прийнята із жвавою зацікавленістю».

Далі письменник не без іронії розповів, як високі царські чиновники «шукали» і «готували» очевидців того, що діялося століття тому... Отже, створювалася бутафорія за зразком відомих потьомкінських сіл, які нібито будували в Україні під час подорожі її просторами Катерини II.

Та як би там не було, а століття Бородінського бою відзначили в Росії гучно, а «родзинкою» урочистостей, звісно, стали... Знайшли і з почестями привезли із Кишинева до Москви 122-річного відставного фельдфебеля Якима Вінтонюка, уродженця Волині, який воював з військами Наполеона у складі 53-го Волинського полку. Привезли також сімох очевидців тих подій. Петро Лаптєв «розміняв» 118 років... Були там і жителі сусідньої з нами Гомельщини — 115-літня Євгенія Жерносенко з села Іринівки та 112-літній Гордій Громов із Красного — вони пам’ятали, як їхніми селами проходили французькі війська. Усіх старців-довгожителів розцілував імператор Микола II, усі вони отримали щедрі подарунки. Про те тоді писали, здається, усі газети, в тому числі і «Черниговское слово».

Не будемо розмірковувати, чому не запросили на ті торжества хоробицького партизана Сиволоба, чи справжніх очевидців привезли до Москви, — головне, довгожителі були і є на нашій землі всупереч усім суспільним і природним потрясінням, усім отим революціям і війнам, усіляким хворобам і морам, що хвилями, десятиліття за десятиліттям накочувалися на наших прадідів упродовж століть. І коли у 2045 році відзначатиметься століття Перемоги у Другій світовій війні, хай не дивуються наші нащадки, якщо раптом побачать когось із живих творців отієї Перемоги.

Володимир САПОН