Жінка-УКРАЇНКА

25 лютого виповнюється 128 років від дня народження видатного й геніального українського режисера Леся Курбаса

(шкіц)

Зухвалий ранок боляче пронизав його своїм крижаним подихом. Ще тільки листопад, а вже така холоднеча. Вдома зараз, певно, тепліше…

Підняв комір пальта, опустив на чоло капелюха. Дістав цигарку. Раніше він ніколи не курив, а тут почав. Несподівано для самого себе. Чи то від власної безпорадності. Чи то від туги за усім, що змушений був покинути. Чи то від якогось лиховісного передчуття, що невідступно переслідувало його вже понад місяць, відколи переїхав сюди, до Москви.

Москва. Вона завжди уявлялася Лесеві підступною хижачкою. Його дратували розмови про якусь міфічну «братерську єдність» України з Москвою. Де воно, оте братерство? Там, де одна за одною вже протягом кількох століть виходять заборони української мови? Де так безбожно переслідується й нищиться все українське? Де гинуть від голоду мільйони селян, у яких «добрий старший брат» силоміць відбирає останню крихту хліба?!..

Червона від крові Москва ковтає навіть власних дітей. Якихось кілька років тому вона перетворила на вигнанців Валю і Валіного батька, соліста Великого театру Миколу Чистякова. І ще тисячі талановитих акторів, музикантів, письменників, художників, науковців… Зробила їх своїми ж ворогами.

Мабуть, саме тому він, вихований по-європейськи галичанин, ніколи не погоджувався їхати туди на гастролі з «Березолем».

Але цього разу ситуація виявилася непідвланою його волі. А Москва обіцяла стати для Леся тимчасовим порятунком. У який він, проте, не вірив із самого початку.

Вірив лише, що скоро нарешті зустрінеться зі своєю дружиною. Що матиме бодай особисте щастя. Бодай ілюзію щастя…

Мимохіть ухопився за серце.

«Моє серце прострелене…», - пригадав одну з їхніх найперших розмов.

Тоді вона, вісімнадцятилітня красуня, мило усміхнулася – зрозуміла його слова як звичайну метафору.

На жаль, це не була метафора…

Молодечий максималізм, безнадійне кохання до відомої і заміжньої акторки, невдала спроба самогубства – все це вже давно відійшло в минуле, стерлося з пам’яті. Ніби було не з ним, а з кимось іншим. Зосталася тільки ота куля в серці, що з новою силою нагадала про себе тут, на холодній чужині.  

Лесь докурив цигарку й рушив у бік вокзалу. Ось-ось мав прибути харківський потяг.

Проте Валентини у тому потягу знову не було.

Пішов назад.

Але шляху назад теж не було.

Лише – вперед. А там, попереду – нові приниження, нові цькування, нові спроби зламати його, загнати в безвихідь, змусити назавжди відмовитися від усього, чим досі жив, що встиг зробити, що не встиг...

Ішов і пригадував… Тернопіль, Відень, Львів… Він – зухвалий і палкий коханець. На сцені. А за лаштунками…

…куля…

А потім – Київ. 1916-й рік.

До Києва його запросив сам Микола Садовський. Лесь мріяв грати в його театрі. Але грати по-своєму. Не так, як того вимагали закони «малоросійського» театру. Його тонка душа, виплекана на кращих зразках світової культури, прагла іншого – глибшого, ширшого, вільнішого – вираження на сцені.

У театрі Садовського душі Леся було затісно. Тому він створює у Києві свій театр. Молодий театр. Театр нової доби, покликаний позбавити українців комплексів меншовартості…

Перші постановки української та світової драматургії. Він, Курбас – режисер. «Кращий режисер Радянського Союзу». Того самого «союзу», який тепер намагається його знищити…

Закохані очі молодих акторок. Знайомство з Валею. Ревнощі. Весілля…

Лесь знову ухопився за серце. Спробував відкинути спогади й подивитися вперед – якщо не в майбутнє, то, принаймні, у теперішнє. Туди, де він зараз.

Вулиця Мала Болонна. Московський державний єврейський театр. Його тимчасовий порятунок. А проте і вулиця, і сам театр вже заховалися за химерною завісою із першого снігу. Теперішнє зникло, знову поступившись минулому…

1926-й рік. Харків. Створений ним філософський театр «Березіль» перебуває під пильним оком влади. Успішна співпраця з драматургом Миколою Кулішем. Вистава «Маклена Ґраса» - вершина його режисерських можливостей. Нерозуміння й наклепи з боку старших колег, прислужників режиму.

Вершина, з якої стрімко, в одну мить, летиш донизу…

А втім… Він таки встиг реалізувати свою юнацьку мрію – навіть за таких складних обставин. Він створив новий український театр. Всупереч часу й системі. Власне, театр став його викликом – і часу, і цій нелюдській системі…

Занурений у спогади, Лесь продовжував стояти на Малій Болонній, перед єврейським театром. Лише коли відчув, як холод почав хапати його зсередини, за серце, схаменувся. Нарешті наважився зробити крок уперед.

Хотів увійти до театру.

Але театру не було.

Лише – порожнеча. Холодна й неприваблива реальність, режисером якої судилося стати комусь іншому, а не йому.

Сумно задивився вдаль – крізь білу й холодну завісу. Десь там, за завісою, на нього чекала ще одна куля.

«На честь двадцятих роковин Великого Жовтня».

На смерть. 

Анна Багряна