Жінка-УКРАЇНКА

Іноді не задумуєшся над тим, що в житті по-справжньому важливо і значимо. Нещодавно я збагатилася особливим досвідом – відгукнулася на прохання Ніки Нікалео зустрітися з дітьми, батьки яких загинули в зоні АТО.

- В тебе багато зустрічей,- говорила Ніка,- прийдеш?

Як я могла не прийти до дітей? І, тим більше, як могла не прийти до дітей, які втратили батьків? Звісно, прийшла.
Суботній ранок. Ніка їхала на зустріч, залишивши дома хвору дитину. Я приїхала на десять хвилин раніше від призначеного часу. Ліфт. Сходи. Мама і двійко дітей – хлопчик і дівчинка. Насупились, поглядають зацікавлено, бо ж чекають від зустрічі чогось нового, незвичайного.

- Чи зможу їм це дати?- запитую сама себе.

Але миттєво забуваю про свої сумніви і пропоную дітям, поки чекаємо інших, погортати (або почитати) мої книжки. Читати не вміють. Пропоную розглянути ілюстрації, які, дякуючи Вікторії Кравчук і Лілії Соболь (художниці, що проілюстрували книжки), яскраві, барвисті, цікаві. Поки діти в одному приміщенні оглядають книжки, в іншому розмовляю з мамою. Дружина підполковника, який загинув, волонтерить, бо не може по-іншому. Коли чоловік був живим, знімали квартиру, а зараз переїхала до батьків. Мати двох діток – хлопчика Руслана і маленької донечки, котра на момент розмови залишилася з батьками вдома. Разом із Русланчиком привела свою племінницю, Русланчикову сестричку, Андріаночку.

Ніка Нікалео роздає аркуші, діти беруть до рук олівці. Поки я вагаюсь, з чого почати, забігає ще одна мама разом із дівчинкою Христинкою.

- Що ж, розпочнемо з вірша про Христинку,- пропоную я, гортаючи книжку «Працьовита бджілка», читаю:

Для неба я – як сонечко…

Русланчик малює дві величезні хмарини, а вже тоді посередині маленьке сонце. У Андріаночки верхня частина аркуша покривається маленькими, але щільними хмаринами. Як малювати сонце, підглядає у брата.
Для квітки – пелюсточок…

Діти малюють по три палички простим олівцем, вирішуючи малювати по три квіточки. Для того, щоб малювати квіти, не шукають кольорових олівців – малюють простим…

Читаю далі:

Для ночі – ясна зіронька…

Виясняємо, що зіроньку малювати проблемно і дружно вирішуємо малювати місяць. І місяць у нас теж без кольору…

Для дощику – хмаринка,
Для пташечки я – пісенька …

І дощ – теж сумно- чорний, і пташка теж. Дивлюсь на безрадісні малюнки і запитую, яким кольором діти хотіли б розмалювати пташку. Обирають коричневий. Що ж, незворушно читаю вірш із наступної книжки – «Усміхнулось сонечко» - про Мишку-артистку.

У Русланчика вона маленька, сіренька, у Андріаночки – кумедна, велика. Згодом – вірш про кота, про гуску Маруську. Ще сіро на аркуші, але вже поглядаємо на інші олівці, хай і з моєю підказкою, та все-таки з’являється зелена трава…

Читаю вірш про зиму зі збірочки «Сонечко сміється»:

Малювала зима не зимові квітки,
Малювала весну, з цвітом яблунь гілки…
… Візерунки свої дарувала мені –
Білих фарб круговерть на моєму вікні.

Русланчик малює чорне вікно і хрести – «візерунки». Відмовляється уявити інші… Не наполягаю, читаю вірш про неслухняного баранця, про Сніговика і Сніговиху. Дивуюся, з якою швидкістю діти встигають все намалювати. Мені навіть здалося, що, слухаючи вірш про баранця і малюючи сніговика, вони неуважні, тому перепитую посередині вірша, у тому місці, де баранець «потайки пішов із дому у місцевість незнайому», чи слухняний наш баранець.

- Ні, - відповідають втрьох, пояснюючи мені, чому так вважають.

Найменшій Христинці допомагає малювати мама – прийшла послухати вірші разом із дітьми. Сніговик у нас кольоровий – на думку дітей, жовто-блакитний. А мітла у нього вже зелена. Тихо радію… Читаю вірш про мову, де мова «соковита, як грушка у саду».

Беремо нові аркуші (попередні змальовані) і раптом виясняється, що грушки ніхто не вміє малювати. Малюю величезний контур грушки на увесь аркуш усім трьом, і, на мою радість, троє тягнуться до жовтих олівців. Додаємо червону барву, зелені листочки…

Грушка сподобалась усім! Діти трохи стомились, тому ми трохи стрибаємо, розмахуємо ногами й руками – робимо розвантажувальну зарядку і повертаємося до віршів і малюнків. Поки я Христинці й Русланчикові малювала контури величезного яблука, Андріаночка встигла намалювати три малесеньких.

- Я теж хочу велике, - попросила мене.
- Але ж тоді твої яблучка опиняться всередині великого яблука,- пробую заперечити.
- А це будуть дітки-яблучатка,- переконливо говорить мала.

Здаюсь і малюю контур яблука. Андріаночка акуратно, наскільки може, замальовує, щоб не зачепити оті три «яблучатка».

- Це як дітки в животику,- хихоче Русланчик, замальовуючи їх якось специфічно, так, що це схоже на заштриховування…

Яблука в нас жовті, червоні й зелені.

Зазирає мама й не вірить, що діти самі обрали такі радісні кольори для яблук і грушок. Тоді при мамі пропоную дітям намалювати квітку. Разом погоджуємось, що малюватимемо тюльпан. Для чистоти експерименту не малюю контуру, а в кутику нового аркуша «підказую», як виглядає квітка. Три руки тягнуться за червоними олівцями… Русланчик бере ще й жовтий – каже, що бачив і жовті тюльпани. Бачу здивовані очі мами і перепитую Русланчика, що взявся малювати стебло зеленим, чи не потрібен йому для стебла чорний колір.

- Ні, - категорично відмовляється малий.

- Навіть після занять у психолога малюнки не були такими кольоровими і яскравими,- радіють обидві мами.
Діти, йдучи додому, притискають до грудей подаровані книжки, а ми з Нікою спішимо у «Книжковий дворик» - там збирають книжки для тих, хто в зоні АТО, для воїнів світла.

Любов Відута,

письменниця, м. Львів