Жінка-УКРАЇНКА

Побутовий фашизм

Багатьом придніпровським землякам Сергія Нігояна

Ця юності причахлоїпечать:
Життя затихло на студентській лаві...
Вальсують пальці, а вуста мовчать
Без поцілунку в строгій балаклаві.

Ця товща лат ховає від біди –
Незнання, небажання, пофігізму...
Байдужості напалми відведи –
Простого побутового фашизму!

Коли сусідка спідній бруд пере,
В піввуха дослухаючись до горя:
Хтось нині, натякають, ще помре...
Та він же «екстреміст» - отак говорять!

Хоч хлопець - із найближчого села
(Росу топтали спільного ґатунку),
Сусідка йому віри не йняла -
Цьому вояці в утлих обладунках...

Пальнув по генах Голод-тридцять три –
Гвинтівка найстрашнішого калібру!
Ця жінка – раб. З рабом - поговори,
І погодуй, і крихти з рота витри.

Розповідай терпляче й до пори,
І без надії тупо сподівайся,
Що Боженька отямитьізгори:
За «екстреміста», жінко, кайся, кайся!..

25.02.2014.   

Дід

Був на Грушевського самотній чоловік.
Стояв у пеклі, на згорілій шині.
Дивився на червоно-чорний світ,
Допомагав, як міг, чиїйсь дитині...

Свого портрета бачив на щиті.
Не здивувався: так і має бути.
«Нащадки славні, вояки – ще ті:
Мені б від них ще дечого набути!

Я кинув клич: «Борітеся!» - й вони
Врага і супостата побороли!
Що маю більш: заслуги чи вини
У тім, що боротьба іде довкола?..»

«І не заслуга, Діду, й не вина,
Ми просто Ваші рідні онучата.
Коли в онуків – праведна війна,
Хто ж, як не Дід, нам буде помагати?!»

25.02.2014.

Пустка вишивана...

Декому з шанувальників вишиванок,
кому  окупанти – не вороги,
а «захисники православ’я»

Фальшю зайшлася струна.
Пусткою стогне цямрина:
Воду до самого дна
Труять невтішні новини.

На рушнику, мов вужі –
Вишиті лози і мальви...
Як же так вийшло, скажіть,
З білого – стало брутальне?!

Як же так сталося, що
Ви у годину важезну
Ждете чужих підошов
(Поки ж не стопчуть – не щезнуть)?!

Стомлені струни бандур
Завчено славлять Шевченка...
«Браття по вірі» на штурм
Вже поспішають хутенько.

Крига вишиваних бід:
Клякнуть квітки і гілляччя...
А Кобзарів «Заповіт»
В пустку вишивану плаче!..

8.04.2014.                                                                                   

Правнук

«Супермаркетній сотні» - студентам, які ведуть боротьбу з російськими товарами під гаслом: «Російське купив – кулю оплатив!»

Твій дід не відав, що таке «флеш-моб»:
Ніхто не вчив життєві ролі грати...
Пішов на фронт – нащадкам нести щоб
Кінець війни на кирзаку солдата.

...І бачить з неба: час такий прийшов,
Що рідне правнуча – комусь під ноги!
Переступає пара підошов,
Копилить губи продавчиня строга...

Старий з небес невтішно спогляда:
Онук... підлога... кажуть, «супермаркет»?..
І вийшла з берегів жалю вода:
Оце б добути нині автомата!

«Онук упав! Лежить моє дитя!..
Я, звісно, з ним і миті не знайомий,
Але він – мій! Нащадок, майбуття!..
Чому лежить?! Чи подолала втома?

Чи хто образив (Господи, прости!)?
Чи кулаком поцілив хто у груди?!
(Було б до віку хлопця дорости -
А так за нього завжди меншим буду)...

Онук лежав, затиснувши пакет...
Десь рідним домом бавились лелеки...
Так діда – в сорок третім - кулемет
Уклав на землю в Латвії далекій...

А нині, у столітті вже новім,
Онук боровся з новим кулеметом:
«Я, діду, всім на світі розповім,
 Я мовчки закричу на всю планету!

Заплющу очі... Раптом уявлю,
Як ти лежав – закляклий, занімілий...
Ти знай, дідусю, я тебе люблю!
Майбутнє роду прикриваю тілом!».

17.04.2014.
 

Заміж у село

Самотнє дозвілля…В чеканні завмерла душа.
Розлого й привільно, намріяні, мешкають сни…
Запрошена в гості, в далеке село поспіша:
Можлива любове, у зрілі літа дожени!

Вона обіцяла – й чекає на неї вдівець.
З самотності й міста можливості вирватись є…
Веде до вокзалу, мов батько дочку під вінець,
Асфальт урочистий у смокінгу від кутюр’є…

Веселка-світилка окреслила  щастя рубіж:
Ще тільки за сорок, а це ж обнадійливий вік!
Валіза вмістила бажання зустрітись скоріш,
Цим прагненням вторить в далекім селі чоловік.

Іще не розтрачені щедрі запаси тепла,
Вже донька заміжня, а скоро одружиться й син…
Селянської вдачі оця городянка була,
І, стримано-ніжний, заждався її селянин.

Цю зустріч покрила липнева завіса дощу:
Лаштунки в театрі, що зіткані із таємниць…
Незаймано стигне вдівцева тарілка борщу,
Гуляють до ранку пампушки поміж зоряниць!..

29.08.2011

Лелеки

Майнула у мандри
З одним із чергових коханців –
Туди, де лелеки
Здивовано зирять услід:
Вони розуміють –
Ці двоє прокинуться вранці
І скажуть стосункам
Прощально-самотнє «привіт»…

Лелеки відчули: цим двом
Їхніх послуг не треба,
Бо їм ще зарано, й чи прийде
Такий до них час взагалі?..
Лелеки злетіли з гнізда
У веселкове небо!
І раптом… вернулись –
Неспішно пройтись по ріллі.

Ті двоє не спали:
Палатка ще дихала шалом!..
Їм добре удвох,
І не скоро відпустці кінець…
Лелеки порадились тихо,
І радо до них завітали:
Дзьобами постукали
До незалежних сердець.

Лелек було двоє –
Подружня сформована пара.
Людей було двоє –
Й помножилось раптом на два…
Невдовзі весілля
Коханці таки відгуляли,
Близнят народили…
Такі от бувають дива!

22.09.2011

Молода

Хвилюється жінка, що їй – сорок п’ять,
Проклюнулись проліски перші на скронях…
Здається, вже старості тільки й чекать –
Із сонцем рябим на осіннім ослоні.

Майбутнім онукам писати казки,
Шкарпетки плести – із дощів і проміння,
Майнути провулками, щоб напрямки,
Бо вже тягарем стануть чоботи стильні…

Та раптом згадалося: вдома сім’я
Чекає, мов ті козенята казкові…
Ліхтариком пролісків жінка сія:
Ми вхід перекриєм зневіри вовкові!

Ще клопотів кошик, з дивами мішок –
Стоять, нерозібрані, у коридорі…
А он чоловік до вечері прийшов:
І теж – первоцвітами прибрані скроні!

І сумнівів сумно-нестримна орда
Покірно - в полон, викидаючи зброю:
«Я, любий, з тобою – така молода,
Я зовсім ще юна – коли із тобою!»…

24.03.2012

Зустріч у березні

Моєму чоловікові Юрію

Вночі пригадаю… а, може, насниться:
Весна, мов лахмітниця, в клаптях брудних.
Калюжі, ковбані, канави багнисті –
То раннього березня болісний штрих.

До мене торкнешся – рукою і вдихом,
І ковдра ковзне до окрайців колін…
І срібла кавалок провалиться в стріху –
У стріху небес, і сяйне, мов бурштин.

Вікно не заштормим – навіщо? Хай сяє
Полярною зіркою долі рушник!
На спогадів стежку сторожко ступаєм:
Прямісінько в березень, що вже достиг,

І визрів, і вилився в юні калюжі,
У новонароджену вранішню твань…
Я там, біля тебе – любов’ю недужа,
Вицокую он, на підборах, поглянь!

…Самотньо стояв на плямистім асфальті:
Очікував транспорт, а вийшло – мене!
Я сильна – такої б не знищили в Спарті!
…Улюблений березень звично мине…

27.03.2012

Депресія

Їй здається: життя промайнуло,
Засмокталось болотом пустушки…
А вона ж, безсумнівно, фактурна,
Їй же заздрили вчора подружки!

А вона ж, безперечно, красуня!..
І напружують ґудзик надії:
Може, долю подалі посуне
Від незграбних вітрів-суховіїв?

Ті вітри на білизні танцюють
Пасадобль пелюшково-привітний…
Кажуть: гріх, і не згадуйте всує
Ненавмисно посіяні квіти…

А вона виглядає з балкона,
І прання – наче символ поразки.
Хоче вирватись, наче з полону,
З материнсько-самотньої казки…

Чоловічих немає шкарпеток
У квартирі, де квітне розпука.
…А маля прориває тенета:
Воно хоче до циці й на руки!

Запасися, матусю, терпінням,
Перейди за безжальні бархани.
В тебе є твоя рідна дитина,
Й за тобою – майбутнє, кохана!                         

9.09.2011

Кучугури

Навіяне романом Нодара Думбадзе «Закон вічності»

Збудуй для мене дім у кучугурах,
Промінням зимним стіни обігрій.
Ми будем, мов актори на котурнах:
Бач, низько гопакує буревій,

А високо отам, у верховітті,
Згубила завірюха закаблук…
А ми – банально вдвох – у цілім світі,
І двох сердець шалений перестук!..

Лозою рук заплетена колиска
Вкладе до себе, наче немовля…
Снігів полон, а повінь – близько, близько!..
Знак безкінечності: кудись – нізвідкіля…

…Від мого серця маєш ти ключі,
Від тіла – де? – у глибину пірнули…
Ти ж чоловік… мовчи… мовчи…мовчи!
Бо я за двох – безтямна! – в кучугурах!..

5.02.2012

Весняне

Я на щастя себе прирекла.
І не буде інакше, повір!
Я кульбабки несу до стола –
Жменю сонця розкину на стіл.

Злі думки одягну в сивину:
Віджили, їх пошлю умирать.
Вже весна. Усміхнусь і сяйну!
І білизну піду прасувать.

І піду прибирати в душі:
Всі обрАзи старі – на смітник…
Поспішай, поспішай, поспіши –
Доки промінь надії не зник!

13.03.1997

Свекруха

Це, може, від слова «свято»?
А, може, від слова «світло»?
А, може, буденне «звикати»?
А, може, тривожне «сварити»?

Нелегко свекрухою бути,
Нелегко й водночас – цікаво.
А слово придумали люди,
Ну, справді, якесь неласкаве.

Споріднене слово «світанок»?
Чи «светрик» (для свого онука)?..
З понять, що звучать у питаннях,
Складається жорстке «свекруха».

11.09.2001

Невістка

Відшуміло весілля, відгоріло, мов тріска,
І рихтують потоптаний двір…
Ще удосвіта – дівка, по обіді – невістка,
І нуртує людський поговір:

Ой, чому ж ви, дівчата, зоветесь «невістками»?
Для нової ж родини ви – «вість»!..
Ваші звичаї й звички залишились у мами,
І тендітний будується міст.

Це до свекра, напевно, пролягає доріжка,
На якій – колючки й конфетІ…
Наречена ще вчора, від сьогодні – невістка:
Нова віха в твоєму житті.

До свекрухи стежинку протопчи по найпершім,
Найкрихкішім стосунків сніжку:
Заговориш, промовчиш, а подекуди  й  стерпиш –
Мовчазну її чи  говірку…

Намалюю в уяві я швидке новосілля –
Та не видно таких перспектив…
Вже нікому не «гірко»: проминуло весілля,
й мішурою он, хтось насмітив…

2009

Провідниця

Рутина роботи – прутами аж хльоска!
Вагон, залізниця, й вона, жовтокоса.

Підбори парадні і зміни початок:
Потік пасажирів затис, мов лещата…

Дощі із лимоном, чаї із вітрами,
Матраци, набиті нічийними снами…

Чиїсь по плацкарту найпершенькі кроки,
Й довірою дихає верхня гальорка…

А та жовтокоса, красуня колишня,
Дає всьому раду – і гамору, й тиші…

Як вільна хвилинка майне серед ночі –
Вона – ніби сваха, що викупу хоче,

Немов «перезрілка» з молочним потічком,
Або та шмаркачка, що цілить у відчай…

Вона пише вірші, нехай і наївні,
Про те, що не сталось, та станеться нині!

Чатує терпляче на справжні стосунки –
Такі, щоб найвищої проби й ґатунку.

Хронічно хворіє на міфи про Гошу*,
І поглядом тре чоловічі підошви,

І подумки пхає скелет самовару:
Невже ж помічник не знайдеться до пари?!.

Хтось гляне: хороша!.. Та вже ж, не безродня!..
І знов, до наступного вірша – безодня…

*) Гоша – герой фільму «Москва сльозам не вірить», мрія самотніх жінок (кому за сорок).

13.08.2012. 
Поїзд «Львів –  Дніпропетровськ».

Тезка

Ти у черзі стоїш, а наступна – вона:
Тобі вкине листа до таємної скриньки…
Жінка погляд просіє через сито вікна,
І неспішно шепне: «Я з Попово-Балівки».

Упіймай на льоту перевернутий глек,
З нього спогадів пил – на бруньковану гілку…
Дуже близько на мапі: перейти лише степ,
Не далекі світи – ця Попово-Балівка.

Ти ще там не була, та й навіщо тепер?
Паралельні світи – паралельні довіку…
Спомин чавить нещадно, немов БТР,
А уява летить у Попово-Балівку.

…Не іскрило у хлопця кресало сире:
Невзаємна любов, помилкова обранка.
Де «взаємність» і «щастя» - там, зазвичай, тире.
Найчистіша пора – та, що зветься «світанком»…

Від початку – не фарт: зацікавить не зміг,
Аргументів на користь взаємин немає…
У балівській родині – гідний подиву збіг:
З твоїм іменем донька у них підростає…

16.12.2011.

Подарована сорочка

У приватнім домашнім музеї
Чоловік експоната торкнеться.
«Раритет», - прошепоче побожно,
Полотно поцілує цупке…
Раптом серце підкаже ідею,
І зайдеться в нестримному герці:
Тільки так увічнити і можна –
Як сорочку – на тіло терпке!

Старовинну сорочку – на груди,
На гаряче, мов курява, тіло…
Оживе і наповниться знову
До краплиночки висохле дно!
Експонатом вже більше не буде –
Буде шита і вишита вміло
Старовинна жіноча обнова,
Поруділе цупке полотно.

…І набухнуть коханням тернини,
Ледь торкнувшись того самоткану.
Аж застогнуть, зайдуться бажанням
Урожай той зібрати птахи!
Обгорта вишиванка нестримно –
Ніби річка весняна розтала,
Господиню – поки що останню…
Ще прислужиться їй залюбки!

9.01.2012.

Кругообіг у природі.

Як жінка раптово заплаче,
То десь, на чужім континенті,
Куліш гарбузяно-гарячий
Впаде на піщані скатерки...
І задріботять вишиванки,
Гопак затанцюють краплини,
Там-тами густимуть до ранку,
А, може, й до самої днини...

Як ви не утішите жінку,
З долонь не збудуєте хату –
То й буде на руку ковінька
Завії морозно-лапатій:
У Мексиці стане нестерпно,
І цвіт мандаринів – додолу,
Бо сльози у жінки – не втерті...
Таке неперерване коло!

18.06.2013.